Конкурси

Робота 

на Всеукраїнський конкурс
 учнівської творчості 

номінація: «Література»

«На крилах слова »

Автор: учениця 5-Б класу 

Андрущенко Каріна Віталіївна

Вчитель: Мовчан(Тутук) О.В.

  

Я вірю

Я вірю в силу слова і любов,
У  щиру правду і  мрію крилату,
У дружбу вірну, святість хоругов,
У тепле світло батьківської хати.
Я вірю в голос предків, у народ,
У честь і гідність, у долю щасливу,
В своє майбутнє, сповнене пригод,-
В прийдешньому мого народу сила.
Я вірю в пам'ять, що через віки
Луною в душах кожного озветься.
Життя вітри гортають сторінки,
Снується нитка від серця до серця.
Є люди, які моляться на злато
І вірять в силу танків , літаків,
Бо хочуть над усім владарювати.
Я ж вірю у людей, у земляків.
Немає сили  більшої, ніж та,
Яку людина в своїм серці має.
Яка б то не була б та висота,
А шлях до неї мій народ  здолає!

Коли я виросту велика

Коли я виросту велика,
Настане врешті і мій день;
Я всіх від мала до велика
Навчу  любить  цей світ, людей.

Кожну пташину чи тварину,
Стежину в поле, ліс і гай,
І ключ у небі журавлиний,
Весняних  квіточок розмай.

Навчу вслухатись, милуватись,
Плекати, мріять, розуміть,
Дивитися і дивуватись,
Ловити в часі кожну мить!

Я переможу біль і голод,
Я побудую власний дім;
Відступить підлість, злість і холод,
Дам світло  літнім і малим!

Зерном добра поля засію,
Поллю любов’ю і теплом,
Посію світлу свою мрію-
Хай колоситься світ добром!

                     Мачинка

Широкий світ нас манить в далечінь,
Які поля, які ліси і ріки!
Це все – моя рідна земля,
Стара, як світ й велика - превелика.

Морозні сині  ранки я  люблю,
 І тінь дерев  в обідню теплу пору,
В  обійми вітер весняний ловлю,
Пірнаю у  зірок осіннє море…

Я божеволію від запахів весни,
І упиваюся буянням трав у літі,
Вслухаюся в могил прадавніх сни,
Лелію в лузі  квіти, дощем вмиті.

Я є частинка всесвіту цього,
Мала мачинка серед моря квіту,
А стільки маю в серці усього,
Що всенький світ теплом можу зігріти!

            Щастя

Якось я спитала в тата:
«Чи для щастя тра багато?»
Тато ніжно посміхнувся
 І до мене повернувся:
« Щастя кожен розуміє,
Як то знає, як то вміє.
Але кожен хоче  мати
Тепле світло в вікнах хати,
Рідну стежку в світ широкий,
Чисте небо, мир і спокій,
Слово мамине і ласку,
І бабусі сиву казку,
Вишитий рушник крилатий,
Клич лелечий біля хати,
Шепіт колосків у полі,
За селом стрункі  тополі,
Степ широкий, ліс і море,
Рідну пісню, щире слово,
Ніжну тиху колискову,
Впевненість, любов, турботу.
Друзів  гарних і роботу….»
«Так багато?» - я спитала.
«Не багато і не мало!»

                  Слово

На лезі слова радість і  печаль,
Ноже гостріше слово барвінкове,
Легкі слова- непереможна сталь,
 людського «я» ознака і основа.
Слова все пам`ятають, знають все,
Вони- в короні нації  окраса.
В який  бік вітер часу не несе,
А слово каже правду там відразу.
Всесильне слово, наче древній бог,
Леліє і лікує й надихає.
Воно сильніше Соловків і Сандомоху,
Бува народжує, а бува  вбиває.
Біжать літа, не можна їх спинить,
Ідуть за поколінням  покоління,
А слово на сторожі кожну мить,
Несе між  люди прапор жовто-синій.

Пашкова Маргарита, 6Б клас

                                                                                                   
Олівець-малювець

Олівець- малювець,

Має ніс- гострий кінець,

Я тим носиком вожу,

Всім про себе розкажу.

Це я, дівчинка Маринка!

В мене плаття як з картинки,

Сині туфельки новенькі,

 Білі бантики гарненькі.

Я усе на світі знаю,

Книжечки сама читаю,

Бо вже дуже скоро

Я піду до школи!

Це- мій тато. Дуже рано

Він іде туди,  де крани

Підпирають небо синє.

Тато мій кожній родині

 Дім новий світлий будує,

Щастя жити в нім дарує!

Моя мама – вчитель в школі.

Вчить малят у дружнім колі

Книжки мудрії читать,

Людей старших поважать,

Рахувать, любить природу,

Знать історію народу...

Мій дідусь усіх лікує-

В поліклініці працює.

Він, як справжній Айболить,

Коли в кого щось болить,

Може, нежить чи ангіна,

Дифтерит чи скарлатина,

Всіх  швиденько ізцілить

І пройде хвороба вмить!

В мене є  люба  бабуся.,

Розказати й не беруся,

як вона смачно  готує,

Кухарем вона працює!

Отака в мене родина-

неповторна і  єдина!

                                                                                             

Бартко Анастасія , 5 -А

Наместинки

В кішки Мурки- котенята,

У собачки – цуценята,

В мишки Кришки- мишенята,

В горобчихи – горобенята,

 Я– у мами є і в тата.

    *   *    *

Голуб вчить голубеняток високо літати,

Кішка  учить котеняток мишок полювати,

Жабка учить жабеняток  комарів хапати,

А собачка  цуценяток дім охороняти,

Мама вчить свою дитину працю шанувати!

    *   *    *

 Мама – найрідніше слово,

Це і пісня колискова,

Й борщ смачний,

І тепле слово,

І наука ,і розмова.

  

Малий кошак

Малий кошак – рожевий ніс,

Питальний знак руденький хвіст,

Заліз на стіл – розбив сервіз,

 На штору  й на карниз заліз,

Скупався в мисці з молоком,

Погрався маминим клубком,

Дививсь на риб - у воду впав,

І дуже голосно нявчав...

Отак за день шкодун втомивсь,

Ліг на дивані, хвостом вкривсь.

Та ,  як дитина, задрімав,

І таким тихим, милим став.

Білочка- господиня

Білочка гриби збирала,

І у дупла все ховала,

А при цьому рахувала:

Ці грибочки- це для дочки,

Ці грибочки – для синочка,

Ці  гриби- напрозапас-

Завітає хтось ло нас,

Буде чим  гостя стрічати.

Смачно, ситно пригощати.

Білка- добра господиня,

 Про усіх подбала нині.

Коник- стрибунець

Бравий коник стрибунець

Одягнув собі вінець:

-Я на світі всіх сильніший,

Сміливіший і спритніший!

Жабка ті слова почула.

-Ах!- задумано зітхнула,

Гам! –зазнайку проковтнула.

Так не стало  стрибунця,

Задаваки й брехунця!

Мурчикова хвороба

У Маринки  кіт муркотик,

В смужку спинка і животик,

Ліг на ліжку і лежить,

Наче в нього щось болить.

Дівчинка на ліжко сіла,

До кота заговорила:

-Котику ти  мій миленький,

Що болить в тебе, рідненький?

Та муркотить лиш мовчить ,

Бо не вміє говорить.

Дівчинка тут розійшлася,

Лікувать кота взялася.

Принесла йому торта,

Лимонаду для кота,

Меду , жуйку, шоколаду,

Ще й зефірів з мармеладом.

Бідний кіт на все дививсь,

Щурися та все крививсь:

Йому б рибки чи м’яска,

Чи сметанки, молочка…

Як котові це сказать –

 Дуже хоче  Мурчик знать.

Їжачок  садівничок

У садочку біля річки,

Де ростуть стрункі смерічки,

Живе сірий їжачок,

Їжачок – сто голочок.

Він садочок доглядає.

Про усі дерева  дбає,

Щоб дівчатка та хлоп’ята      

 Фруктів вволю могли мати.

Ось такий-то їжачок,

Їжачок садівничок.

Хитрі лисенята

Мама лиска суп зварила,

Діток їсти запросила:

Чепачок для лисеняти,

Старшого синка і брата,

По тарілочці сестричкам,

Рудохвостим двом  лисичкам,

Для найменшого маляти

Чепачок насипле мати.

Але хитрі лисенята

Суп не хочуть куштувати,

Старший син сказав в обід:

-          Як мені цей суп набрид!

Хочу  меду, пиріжків,

Чипсів чи льодяників!

А сестрички дві лисички

 Теж надули свої щічки:

-Хочем жуйок, лимонаду,

Чи цукерок з шоколаду!

Плаче менше лисеня:

-          Суп не їстиму щодня!.

Хочу печива, торта!...

Ох ,  робота непроста-

Угодить всім лисенятам,

Притломилась бідна мати!

                                                                             


                                                                           


                                                    Демченко Владислав ,11 клас

До Тараса

(Послання)

Ей ти, Тарасе! Де ти там?

Із того світу  озовися,

На землю , змучену  від ран,

Хоч ще раз щиро подивися,

Сердечно, ніжно пригорни
Свою Україну убогу,

І приголуб, і захисти,

І покажи у світ дорогу.

Дай віри , і надії дай.

Терпіння, сили і завзяття

Нам відстояти рідний край,

Здолать брехню, гріхи й прокляття…

Шевченко

Мислитель, геній і пророк

Художник, вчитель і месія,

Він той, хто дав усім урок,

Хто слово правди  в душах сіє!

Титан, філософ і поет,

І син, і брат, і батько рідний,

Відколи сонце бачить світ,

Він того сонця родич гідний.

Він той,хто душу запалив-
Той смолоскип віки не гасне-

Та шлях народам присвітив 

      В життя щасливе і прекрасне

Вогонь Тараса -Прометея

Народ , як море, вічність- це народ,

Він має свої звичаї й закони,

Своїх пророків і своїх  заброд
 І долю від народження до скону.

У темноті блукав народ мій   сотні миль,

Століттями ішов майже незрячий,

На гребні долі у полоні хвиль,
Ледь виринав й заходився від плачу.
Нещасний, заблудився в темноті,
Гнув перед невідомим свою спину,
Куди іти ? Якій служить меті?
Як подолать нещастя глухі стіни?

Та Бог послав на землю Кобзаря-
Душа титана всіх зігріть хотіла,

Його життя- ясна світла зоря,

Палало над землею гордо й сміло.

Поет, художник, вчитель і пророк,
Філософ, лідер, геній і месія,
Його думки сягали до зірок,

Його слова і нині зерна сіють.

Як Прометей, він запалив вогонь

Свободи дружби , рівності і братства,
І світить той вогонь з його долонь,
Несе любов, натхнення і багатство.
Горить , палає, сяє, наш вогонь,
Освічує і гріє кожну душу,
Торкається тендітних людських скронь,

І обіймає небо, море й сушу.

Не загасить ні бурям, ні вітрам

Вогонь палкий  Тараса- Прометея,

Допоки Україна ще жива,

Вогонь Тараса буде вічно з нею.!

Робота

на Всеукраїнський конкурс 
учнівської творчості

номінація: «Література»

                                    «На крилах слова »                                                           

                                             Автор: учениця 5-Б класу    Андрущенко Каріна 

                 

Я вірю

                                Я вірю в силу слова і любов

У  щиру правду і  мрію крилату,

У дружбу вірну, святість хоругов,

У тепле світло батьківської хати.

Я вірю в голос предків, у народ,

У честь і гідність, у долю щасливу,

В своє майбутнє, сповнене пригод,-

В прийдешньому мого народу сила.

Я вірю в пам'ять, що через віки

Луною в душах кожного озветься.

Життя вітри гортають сторінки,

Снується нитка від серця до серця.

Є люди, які моляться на злато

І вірять в силу танків , літаків,

Бо хочуть над усім владарювати.

Я ж вірю у людей, у земляків.

Немає сили  більшої, ніж та,

Яку людина в своїм серці має.

Яка б то не була б та висота,

А шлях до неї мій народ  здолає!

Коли я виросту велика

Коли я виросту велика,

Настане врешті і мій день;

Я всіх від мала до велика

Навчу  любить  цей світ, людей.

Кожну пташину чи тварину,

Стежину в поле, ліс і гай,

І ключ у небі журавлиний,

Весняних  квіточок розмай.

Навчу вслухатись, милуватись,

Плекати, мріять, розуміть,

Дивитися і дивуватись,

Ловити в часі кожну мить!

Я переможу біль і голод,

Я побудую власний дім;

Відступить підлість, злість і холод,

Дам світло  літнім і малим!

Зерном добра поля засію,

Поллю любов’ю і теплом,

Посію світлу свою мрію-

Хай колоситься світ добром!

                     Мачинка

Широкий світ нас манить в далечінь,

Які поля, які ліси і ріки!

Це все – моя рідна земля,

Стара, як світ й велика - превелика.

Морозні сині  ранки я  люблю,

 І тінь дерев  в обідню теплу пору,

В  обійми вітер весняний ловлю,

Пірнаю у  зірок осіннє море…

Я божеволію від запахів весни,

І упиваюся буянням трав у літі,

Вслухаюся в могил прадавніх сни,

Лелію в лузі  квіти, дощем вмиті.

Я є частинка всесвіту цього,

Мала мачинка серед моря квіту,

А стільки маю в серці усього,

Що всенький світ теплом можу зігріти!

            Щастя

Якось я спитала в тата:

«Чи для щастя тра багато?»

Тато ніжно посміхнувся

 І до мене повернувся:

« Щастя кожен розуміє,

Як то знає, як то вміє.

Але кожен хоче  мати

Тепле світло в вікнах хати,

Рідну стежку в світ широкий,

Чисте небо, мир і спокій,

Слово мамине і ласку,

І бабусі сиву казку,

Вишитий рушник крилатий,

Клич лелечий біля хати,

Шепіт колосків у полі,

За селом стрункі  тополі,

Степ широкий, ліс і море,

Рідну пісню, щире слово,

Ніжну тиху колискову,

Впевненість, любов, турботу.

Друзів  гарних і роботу….»

«Так багато?» - я спитала.

«Не багато і не мало!»

                  Слово

На лезі слова радість і  печаль,

Ноже гостріше слово барвінкове,

Легкі слова- непереможна сталь,

 людського «я» ознака і основа.

Слова все пам`ятають, знають все,

Вони- в короні нації  окраса.

В який  бік вітер часу не несе,

А слово каже правду там відразу.

Всесильне слово, наче древній бог,

Леліє і лікує й надихає.

Воно сильніше Соловків і Сандомоху,

Бува народжує, а бува  вбиває.

Біжать літа, не можна їх спинить,

Ідуть за поколінням  покоління,

А слово на сторожі кожну мить,

Несе між  люди прапор жовто-синій.

Томченко Даша, учениця 11 класу 

         У пошуках долі

                                                      

Ранок… Сонце, пробиваючись через завісу густого туману, виблискує в краплях води на підвіконні. Ярина підвелася. Мати наказала їй знову не виходити на вулицю.

Дівчина любила ранок, не так як раніше, але любила. Тепер, коли з’явилися «чортики», як вона їх називала, ранки стали темнішими. «Чортики» забирали в людей зерно і вивозили його на чужу землю. Вони зовсім не переймалися долею тих, кого залишали без їжі.

Учителька Тетяна Яківна говорила, що це скоро закінчиться, бо все буде  як у казці, і нас чекає щасливий кінець. А вона завжди говорила правду, адже була доброю і справедливою людиною. Дівчина любила її, бувало, сядуть після уроків з учителькою і пишуть вірші. Якось холодним зимовим вечором вони написали вірш, яким Ярина пишається й до сьогодні – «Тепле літечко». Це було наче в іншому житті…

Дівчина гарно пам’ятала, як до них увірвалися злі люди й почали кидатися на матір з кулаками, забирати останні харчі. В такі моменти  вона завжди закривала руками очі й присідала на підлозі , забившись в куток. Вона відчувала страх мами, бачила його в її тремтячих руках і, на мить застиглих очах. Кожного разу, помічаючи цей погляд, Ярина ледве стримувала сльози.

Батька побачити вдома було майже неможливо, тяжка праця відбирала і без того мізерні години, коли батько й донька були разом. Та дівчині здавалося, що тато просто збайдужів  до неї, і якщо була б можливість більше часу проводити з нею, він би все одно займався чимось іншим. Якось мати знайшла трохи зерна, так-сяк перетерла його, додала води, зробила «хліб» та розділила всім порівну. Ярина віддала частину свого шматка батькам, бо вони важко працюють: «Я мала, то чому повинна їсти стільки, скільки й дорослі?» Батько замість подяки, почав лиш сварити дитину, сказав: «Ти що, з глузду з’їхала? Їж, поки дають, нема чого хлібом розкидатися!». Це дуже образило дівчину, вона так хотіла зробити щось хороше для своїх стривожених та засмучених батьків, але  промовчала.

Увечері того ж дня Ярина сиділа за  столом, зігнувши коліна, думала про свій вчинок і відповідь тата. У пам’яті спливали моменти, коли вона, ще зовсім дитина, була щаслива.  Чому батьки зараз не розуміють її? А чи всі діти стикаються з нерозумінням дорослих?

Вона згадала, як менше року тому познайомилася з Галинкою. Це була дівчина років п’яти, з білявою голівкою, яка від найменшого подиху вітру робилася схожою на кульбабку, що розвивається, танцюючи під дивну мелодію природи. Ця дівчинка була дещо дивною, вона ненавиділа спілкуватися з людьми, але безмежно любила тварин, співала їм пісні і називала якимись незрозумілими іменами. В сусідньому дворі баба Ганна відкрила садок, куди здавали дітей. Спочатку їх там безкоштовно годували, а потім, коли голодовка ставала все суворішою, казали, що діти там  пропадали. Подругу востаннє Ярині довелося побачити серед вихованців «дитячого садка» з блакитною, як її очі, квіткою і широкою посмішкою, яка зачаровувала все довкола. Ярина пам’ятала, як Галина обожнювала запашний хліб з молоком, тому вже кілька тижнів вона зберігала для дівчини шматок хліба в погребі під бочкою. Той шматок вже давно покрився білою пліснявою, разом з ним черствіли і її надії на зустріч з подругою.

В селі все частіше почали пропадати люди. Після цього Ярина не ходила до школи. В останній раз, коли вона була там, Тетяна Яківна підбадьорила вихованку, говорячи, що людей боятися не треба, вони не кривдять один одного, це все роблять «чортики». І Ярина вірила, вона вірила в усе, що казала вчителька, хоч її чоловіком був голова сільради, і вони жили не так вже й бідно. Тетяна Яківна добре розуміла дівчину. Це була чи не єдина людина, яка могла знайти спільну мову з Яриною.

Люди, яких раніше дівчинка  вважала хорошими, тепер були злі , сердиті,проклинали все на світі,сварилися, силою відбирали в інших останній шматок хліба. Голод їх змінив, чи , може, просто відкрив справжню сутність?

Проводити весь час в хаті, де не має нічого живого, не чутно навіть жодного звуку дивної пісні пташини, було складно. Якось, дівчина вибігла на вулицю й мерщій пішла до лісу. Раніше вона любила збирати там квіти й рахувати їх пелюстки. Дитина збирала повні руки букетиків і пелюсток якого букету більше –той переможець, і для нього вона проводила цілу церемонію. А йдучи до дому, вигадувала веселу пісеньку й охоче виконувала її. Цю гру дуже любила й Галинка, яку спеціально для цього Ярина навчила рахувати.

Тепер дівчина йшла лісовою стежкою швидше, ніж звичайно, вона бачила квіти, але не зривала їх, дивилася на них, милувалася красою й жагою до життя, але не зривала.

Ярина пришвидшила свій крок майже вдвічі, коли побачила перед собою велике могутнє дерево, під яким, здавалося, хтось сидів. «Даруйте, там хтось є?» –голосно сказала дівчинка й продовжила наближатися до незрозумілої постаті. Та у відповідь почула лиш тишу. Підходячи ближче, вона побачила, що це все-таки людина сидить спиною до неї. «Я можу Вам чимось допомогти?» - продовжувала вона. У відповідь знову тиша. Ярина підійшла до дерева, постать стала чіткою. Це була худенька, маленька жінка , її сухі вуста наче щось шепотіли. Вона підвелася й почала наближатися до дитини, тримаючи одну руку за спиною. Незнайомка підняла свої глибокі, сповнені відчаю очі до дівчини і Ярина згадала цей погляд, це той самий погляд, з яким мама дивилася на «чортиків», але тепер він, здавалося, не був миттєвим. Цей біль був закарбований  в ньому. Дитина помітила, що в її розпухлих від голоду блідих пальцях блищить ніж. Вона почала тікати що є сили...

Опинившись в хаті, Ярина заплакала. То виходить, що Тетяна Яківна брехала . Добре не буде.

Увечері додому повернулася матір. Донька намагалася не дивитися їй в очі . Вона мимоволі згадувала ту страшну пригоду, учасником якої була сьогодні, але й жінка не дивилася на дитину. Дівчина подумала, що мама якимось чином дізналася про те, що  сталося, та вона і словом не обмовилася. Лиш гнітюча тиша нависла над ними. Жінка повернула до доньки й сказала: «Її більше не має», - і замовкла. Дзвінка пауза… Вона продовжила: «Тетяна Яківна…». Дитина все зрозуміла. Вона закрила очі руками й впала на підлогу.  Гарячі сльози заливали очі. Тіло стиналось в німому  риданні. Жорстока страхітлива тиша тиснула на вуха…

І знову вечір, знову темрява, знову німі крики… Дівчина замружила очі, її віки нерухомо нависли над ними. В голову все приходили нові картинки з її життя. Вона неначе тільки зараз зрозуміла все жахіття, яке коїться довкола. Згадала, як вперше, ідучи зі школи, побачила стару жінку, яка нерухомо лежала на узбіччі. Люди забрали й поховали її. Голова сільради наказав. А зараз вже давно ніхто не прибирає померлих з вулиць.

Тоді Ярина прибігла до Тетяни Яківни зі сльозами, розповідала про побачене, а вона, як завжди, заспокоїла її. Сказала, що скоро все закінчиться. Воно й закінчилося – для неї.

Тишу перервав голос матері: «Якщо ж з нею таке трапилося, жінкою голови сільради, то що буде з нами?». І мати була права… Спершу не стало батька, потім і її… Голодуючи, вони віддавали дитині знайдені харчі, вона ж неохоче їла, бо розуміла, що її життя для них важливіше власного.

Дівчина швидко подорослішала, нарешті вона зрозуміла батьків, їх вчинки, але, на жаль, запізно.. В пам’яті закарбувалися останні слова матері: «Ти повинна жити!»

Ярина більше не могла залишатися в своїй домівці. Від чорних, ненависних спогадів хата здавалася схожою їй на справжню клітку з невидимими ядовитими примарами, котрі безжально шматували колись ще світлу дитячу душу. Стіни стискали її свідомість, обтяжували думки. Вона б і залишилася тут, але віра батьків у неї не давала скласти руки і чекати на вірний кінець. Дівчина повинна була довести собі, що їхня смерть не була даремною.

Зібравши всі необхідні речі, котрі помістилися в невелику торбину, вона пішла в незвіданий путь.  Хто знає, що чекає самотню дитину в цьому величезному жорстокому світі...