Мала академія наук

Ліна Костенко.

Секрети творчого злету

                                                                       Виконав :

                                                                       Дикий Максим Євгенійович, учень 8-А класу

                                                                       Загальноосвітньої школи І-ІІІступенів іммені

                                                                       Олега Кошового м. Ржищів

                                                                       Навуковий керівник:

                                                                       Тутук Олена Володимирівна, вчитель

                                                                       української мови та літератури 

ЗМІСТ

1ВСТУП

2 ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ВХОДЖЕННЯ

 ЛІНИ КОСТЕНКО  В УКРАЇНСЬКУ ЛІТЕРАТУРУ. ____________________

3 ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО_____________________

4 ІНТИМНА ЛІРИКА ЛІНИ КОСТЕНКО______________________________

5 МІСЦЕ НЕПОВТНОРНОЇ  ЛІРИКИ    ЛІНИ КОСТЕНКО

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ ___________________________

6.ВИСНОВКИ._____________________________________________________

7.СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ_________________________

ВСТУП

    Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило,

що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих

мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова.

    Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує

розвиток духовності. Незабутнє враження справляють її поезії “Пастораль

XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла симфонія”, “Балада моїх ночей”,

“Давидові псалми” тощо.

     Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній

лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна

легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради

людини, заради її майбутнього.

     Ліна Костенко – це не тільки чесний, а й безстрашно цікавий й напружено

мислячий митець. Тому-то їй затісні рамки ідилії, пасторалі. Вона

“збурунює” ці жанри з середини.

    Ліна Костенко взяла на себе обов’язок поставити свого сучасника перед

нормами, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над

сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином

української землі. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх

ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов’язані з

духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво.  

      Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості,

примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина. Думки про

справжні цінності, про сенс у житті, духовність і бездуховність порушено

у вірші "Вже почалось, мабуть, майбутнє”. Тут читаємо: “Шукайте посмішку

Джоконди, вона ніколи не мине”. Розуміючи швидкоплинність матеріальних

цінностей, завжди треба пам’ятати про духовні: красу, мистецтво, любов

до людей, любов і вірність батьківщині.

    Безкомпромісність – це пароль поезії Ліни Костенко. Її поезія – це

концентрація мислі, суворість, сучасність.

     Книжки Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве

нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і

покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, -

“Ще не було епохи для поетів…”

     Усім цим і дорога для нас Ліна Костенко – наша сучасниця.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки

своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції

пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників,

здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус

облаштувати своє життя ціною поступок.

   Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню

синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і

відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність,

надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що

часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з

поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування

загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив

патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення.

Мета даної роботи   - дослідити найголовніші самобутні

риси поезії видатної української поетеси, розкрити головні мотиви

творчості та особливості розкриття творчих задумів.

Завдання –розкрити   філософську глибину, ліричність, патріотичність лірики   Ліни Костенко;  проаналізувати витоки  загальнолюдської любові  до поезії даного  автора.

Методи дослідження – вивчення та аналіз крритичної літератури щодо поезії Ліни Костено  і поезії як  мистецтва; вивчення творчості великої поетеси.

Новизна дослідження полягає  у тому , що в роботі систематизовано  матеріали, з допомогою яких  виведено «формулу успіху» поета,  розкрито глибокий   ідейний  зміст та  ситему образів творчості Ліни Костенко.

 Практичне значення дослідження – застосування даних матеріалів на уроках   літератури та на заняттях літературних студій  , гуртків. 

Під час написання  роботи були використані різноманітні

літературні джерела: як твори самої поетеси, так і критичні станні,

дослідницькі праці тощо.

    Ліна Костенко взяла на себе обов’язок поставити свого сучасника перед

нормами, що їх виробляло людство впродовж століть, задуматися над

сутністю власного життя, зосередитися на усвідомленні себе сином

української землі. Гостро, безкомпромісно, не відступаючи від своїх

ідеалів, осмислює вона у поетичних творах сучасні проблеми, пов’язані з

духовним занепадом людей. Картає яничарство, зраду, відступництво.  

      Поезія Ліни Костенко художньо осмислює загальнолюдські вартості,

примушує задуматись над тим, що залишає по собі людина

Тези

до роботи

Ліна Костенко. Секрети творчого злету

    Ім’я Ліни Костенко – як прапор нашої поезії. Нашій літературі пощастило,

що є в ній постать, яка життям і творчістю утверджує благородство вищих

мистецьких принципів. В її віршах – єдність характеру і слова.

    Любов діяльна для неї – це любов-ненависть до всього, що гальмує

розвиток духовності. Незабутнє враження справляють її поезії “Пастораль

XX сторіччя”, “Доля”, “Ліс”, “Біла симфонія”, “Балада моїх ночей”,

“Давидові псалми” тощо

     Та про який би твір ми не говорили, бачимо, що перед нами справжній

лірик, у якого так майстерно поєднується мудрість і пристрасть, чарівна

легкість і філософська глибина, роздуми і узагальнення. І все це заради

людини, заради її майбутнього

    Безкомпромісність – це пароль поезії Ліни Костенко. Її поезія – це

концентрація мислі, суворість, сучасність.

     Книжки Ліни Василівни Костенко повертають нам віру в слово. І зайве

нагадувати, що позиція поета учила і учить бути вірним своєму таланту і

покликанню за будь-яких обставин. Бо, як пише вона в одному з віршів, -

“Ще не було епохи для поетів…”

     Усім цим і дорога для нас Ліна Костенко – наша сучасниця.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки

своїй сильній особистості, принциповому запереченню позиції

пристосуванства, яка характеризує багатьох радянських письменників,

здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус

облаштувати своє життя ціною поступок.

   Загальне визнання видатної поетеси вона здобула завдяки вмінню

синтезувати в своїй творчості найкращі риси української поезії і

відкинути гірші. Цими гіршими я вважаю велемовність, сентиментальність,

надмірний пафос, оперування надто скромним "словником" символів, що

часто зводиться до кількох чи кільканадцяти елементів, запозичених з

поезії Тараса Шевченка, Лесі Українки, народної пісні, послугування

загальниками, стилізацію, легкість, з якою поезія потрапляє під вплив

патріотично витлумаченої мілизни, стереотипність мислення.

Мета даної роботи   - дослідити найголовніші самобутні

риси поезії видатної української поетеси, розкрити головні мотиви

творчості та особливості розкриття творчих задумів.

Завдання –розкрити   філософську глибину, ліричність, патріотичність лірики   Ліни Костенко;  проаналізувати витоки  загальнолюдської любові  до поезії даного  автора.

Методи дослідження – вивчення та аналіз крритичної літератури щодо поезії Ліни Костено  і поезії як  мистецтва; вивчення творчості великої поетеси.

Новизна дослідження полягає  у тому , що в роботі систематизовано  матеріали, з допомогою яких  виведено «формулу успіху» поета,  розкрито глибокий   ідейний  зміст та  ситему образів творчості Ліни Костенко.

 Практичне значення дослідження – застосування даних матеріалів на уроках   літератури та на заняттях літературних студій  , гуртків. 

Під час написання  роботи були використані різноманітні

літературні джерела: як твори самої поетеси, так і критичні станні,

дослідницькі праці тощо.

1. ОСНОВНІ ЕТАПИ СТАНОВЛЕННЯ ТА ВХОДЖЕННЯ ЛІНИ КОСТЕНКО  В УКРАЇНСЬКУ

ЛІТЕРАТУРУ

    В літературу Л. Костенко приходить у післякультівську добу на хвилі

«хрущовської відлиги» разом з такими поетами-«шістдесятниками», як І.

Драч, Б. Олійник, Т. Коломієць, В. Симоненко, М. Вінграиовський.

    Творчий доробок поетеси досить вагомий. Перша збірка «Проміння

землі» вийшла в 1957 р. На сьогодні Л. Костенко авторка близько десяти

поетичних книг, серед яких найвідоміші: «Мандрівка серця» (1961), «Над

берегами вічної ріки» (1977), «Неповторність» (1980), «Сад нетанучих

скульптур» (1987), «Вибране» (1989) тощо. Перу письменниці належить

історичний роман у віршах «Маруся Чурай» (1979), за який вона удостоєна за який вона удостоєна Державної премії ім. Т. Г. Шевченка.

Самобутня творчість Л. Костенко, митця непростої долі, безкомпромісного

й сміливого, ліричного й громадянськи активного, характеризується

ідейно-тематичним і жанровим розмаїттям ліричних і ліро-епічних творів,

творчими пошуками в царині  форми вірша, строфічної будови.

Ліна Костенко посідає виняткове місце в українській літературі останніх

чотирьох десятиліть не завдяки радикальним творчим експериментам, не з

огляду на зайняту політичну позицію чи "провокативний" стиль життя -

елементи, з яких критики звикли складати портрет митця і створювати йому

похвальну громадську думку.

Ліна Костенко є видатною постаттю українського культурного життя завдяки

своїй сильнійособистості,принциповомузапереченню позиції пристосуванства, яка характеризує багатьох  письменників,

здатності мовчати в час, коли це мовчання означало відмову од спокус

облаштувати своє життя ціною поступок. Загальне визнання видатної

поетеси вона здобула завдяки вмінню синтезувати в своїй творчості

найкращі риси української поезії і відкинути гірші. Цими гіршими я

вважаю велемовність, сентиментальність, надмірний пафос, оперування

надто скромним "словником" символів, що часто зводиться до кількох чи

кільканадцяти елементів, запозичених з поезії Тараса Шевченка, Лесі

Українки, народної пісні, послугування загальниками, стилізацію,

легкість, з якою поезія потрапляє під вплив патріотично витлумаченої

мілизни, стереотипність мислення. Ліні Костенко вдалося щасливо уникнути

цих шкідливих для лірики ознак, якими позначена творчість багатьох

українських поетів, прозаїків, навіть критиків .

    Ліна Костенко є також авторкою кіносценаріїв та кваліфікованим

перекладачем польської лірики, зокрема поезій Марії Павліковської-Ясножевської. Поетеса уникнула репресій, яких зазнала частина непокірних українських письменників, її довголітнє мовчання, що мало бути покарою влади за оборону прав людини і, сказати б, прав культури на існування, переросло в загальний вияв протесту й обернулося високим авторитетом не тільки в сфері літератури. Від 1961 по 1977 рікпоетесу не друкували, а «підготовлені» у видавництві збірки лірики були розсипані. Перед періодом вимушеного мовчання видано три поетичні книжки: "Проміння землі" (1957), "Вітрила" (1958), "Мандрівки серця"(1961). Уже ці три перші збірки засвідчили, що Ліна Костенко є, поруч зІваном Драчем, Миколою Вінграновським, Дмитром Павличком, видатноюіндивідуальністю в українській поезії після 1956 р. Зокрема третя збірка"Мандрівки серця" стала мистецькою подією 1961 року, на авторські вечорисходилися юрми людей, спраглих справжньої лірики, а не ідеології. "Їїтретя збірка має принципове значення, - писав тоді молодий поет ВасильСимоненко, який пізніше трагічно вмер. - Уже самим фактом свогоіснування вона перекреслює ту тріскучу та плаксиву писанину деяких нашихліриків, що своїми утворами тільки захаращують полиці магазинів тапідривають довір'я читачів до сучасної поезії". Політичні заморозки, які настали в середині 60-х років,спричинилися до того, що поетеса далі видавати свої книжки не могла.

    Чергова книжка "Сонячний інтеграл" (1963) була порізана внаслідок

втручання цензури. Те саме спіткало й книжку "Княжа Гора" (1972),

підготовлену після багатьох років мовчання. Тому в певному сенсі збірка

"Над берегами вічної ріки" стала в 1977 році наче новим дебютом, який

відразу повернув Ліні Костенко чільне місце в літературі. Відтоді вона

опублікувала кілька важливих поетичних книжок: "Маруся Чурай" (1979),

"Неповторність" (1980), "Сад нетанучих скульптур" (1987). Захоплено

сприйнята читачами книжка "Вибране" (1989), видана тиражем 70 тисяч

примірників і швидко розкуплена, заповідала час великих перемін в

Україні. Та після активних 70-80-х років Ліна Костенко знову друкує

небагато, не бере участі в публічному літературному житті й далі

залишається мовчазним авторитетом сучасної української літератури, яка

ніяк не може вийти поза навички мислення категоріями минулої епохи. Пише

книжку про чорнобильську трагедію.

    Уже в дебютній збірці Ліни Костенко "Проміння землі" були окреслені

основні ліричні мотиви, яким поетеса залишилася вірною до сьогодні, -

історія, кохання, традиція, поетичне слово. Такий діапазон склався під

впливом переживань і роздумів різних за своїм характером, але водночас

таких, що становлять міцний фундамент мистецької індивідуальності. Тут

можна знайти громадянські настрої, гостру стурбованість байдужістю

світу, вразливість тонкої людської натури, епічне переживання історії,

схильність до іронії, зацікавлення фольклором, відчуття гармонії зі

світом, пов'язаної в поетеси з постаттю освіченого мандрівного мудреця

Григорія Сковороди.

    Характеризуючи еволюцію поетеси на площині вірша, змін у поетиці,

Микола Ільницький відзначає поступове ускладнення внутрішнього світу її

ліричного "я" і ліричного героя. Цей процес він окреслює як шлях від

парадоксу до драматизму. Драматизму внутрішньої діалектики, який є

основним нервом творчості Ліни Костенко, твердить критик і додає: "Ця

діалектика має свою логіку, яка веде від раціоналістичних антитез до

осягнення складності життя, суперечливості художнього пізнання, хоч не

раз доводиться заперечувати себе саму"[4,95]. Протилежності можуть зберігати

власну суверенність і навіть співтворити з правдою, якщо вони не

протистоять фундаментальним основам життя і не будують світу за згори

апріорно прийнятою тезою, яка завжди буде невистачальною, податливою на

історичну і психологічну фальш. Полярність стає у поезії Ліни Костенко

збігом протилежностей і водночас єднає різні аспекти екзистенційного явища. Напруга між ними виявляється сутністю буття і перемін. Доводиться погодитися з критиком, що співвідношення між збірками "Над берегами вічної ріки" і "Неповторність" вкладається упринцип тези й антитези. Перша книжка утверджує тривкість духовних вартощів, друга підносить ідею унікальності кожного здобутку мистецького феномена. "Вибране" у цій перспективі було б синтезом і перетином найважливіших думок і досягнень поетеси, здатної погодити  драму плинності з непроминальністю, любов зі смертю, слово на папері з живою пам'яттю, сміх і плач, гармонію і гротеск, історію і щоденність.

    "Усе іде, але не все минає над берегами вічної ріки",  каже ліричний

суб'єкт вірша "Сосновий ліс перебирає струни..." Ліна Костенко наголошує

на діалектичній єдності того, що відпливає, і того, що залишається

незмінним у житті, історії, а водночас у структурі художнього твору. Не

все, однак, можна охопити, описати, є речі й справи, які діються десь

коло незнаних "берегів вічної ріки", часу. Бо то не час минає, це ми -

минущі. Опозиція змінне - незмінне пронизує, як було вже відзначено, всю

творчість поетеси і становить фундамент, на якому розгортаються

філософські, моральні та естетичні проблеми. У збірці "Над берегами

вічної ріки" переважає, однак, момент неперехідності, парадоксально

виростаючи з плинності, ідея континуації реалізується переважно через

звертання до міфологічного, історичного матеріалу та переплетіння

мотивів на інтертекстуальному рівні. Спільне тут - міфологізм, історизм

та інтертекстуальність - виразно характеризує творчий шлях Ліни Костенко.

2. ПРОВІДНІ МОТИВИ ЛІРИКИ ЛІНИ КОСТЕНКО

   В Ліни Костенко нема плакатних патріотичних віршів, нема гасел, не часто

вживається навіть слово "Україна". І в той же час у підтексті майже

кожна поезія цієї авторки є високодуховною і патріотичною. Науковець

В.Базилевський з цього приводу підкреслює: "Ліна Костенко з тих поетів,

які здатні крізь вселюдське бачити національне, а крізь національне

прозирати вселюдське, її сюжети завжди мають другий вимір і вже цим

рішуче спростовують погляд на історію як на іконостас". Це стосується і

віршів про відомих митців, історичних осіб, і поезій, де яскраво

проявляється громадянська позиція Ліни Костенко як виразника опозиції

існуючому тоталітарному режимові.Щоб проілюструвати перше, пропонуємо

уривок з "Циганської музи", де йдеться про страждання поетеси Папуші,

яку зневажає табір, бо серед циганів не може бути поеток, це ганьба для

роду. Ніби вірш про трагедію окремого митця і окремого народу, - а

виявляється, не тільки циганки і не тільки її одноплемінників стосуються

слова:

І що їм всім до того, що ти корчишся з болю?

Щоб так страждать за нього, чи вартий цей народ?!

Але ж, але ж, але ж!.. Народ не вибирають.

І сам ти - тільки брунька у нього на гіллі.

Для нього і живуть, за нього і вмирають,

Ох, не тому, що він - найкращий на землі!

Проблема мови у творчості Ліни Костенко звучить на особливих регістрах.

Нема набридливих штампів про красу слів, про милозвучність, є

обгрунтована й добре зведена оборона святині, є чітка вимога:

Я вам цей борг ніколи не залишу.

Ви й так уже, як прокляті, в боргах.

Віддайте мені дощ. Віддайте мені тишу.

Віддайте мені ліс і річечку в лугах.

Віддайте мені сад і зірку вечорову.

І в полі сіяча, і вдячну щедрість нив.

Віддайте мені все. Віддайте мені мову,

Якою мій народ мене благословив.

Як для Тараса Шевченка й Лесі Українки, для Ліни Костенко надзвичайно

важливою і актуальною стає проблема служіння митця народові.

Афористичні рядки багатьох віршів підкреслюють, що поет зобов'язаний бути свідомим

не тільки свого призначення, а й своєї страдницької долі й навіть

невдячності суспільства, в якому живе, сучасників, для яких сусідство з

генієм дуже клопітне й не особливо для них бажане, бо небезпечне через

протистояння співця владі.

    

З такого болю і з такої муки

душа не створить бутафорський плід.

(Настане день, обтяжений плодами")

Поезія - це свято, як любов.

О, то не є розмовка побутова!

("Яка різниця - хто куди пішов?")

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

("Страшні слова, коли вони мовчать")

Народ шукає в ґеніях себе.

("Не любить слово стимулів плечистих")

     Ліна Костенко на власному досвіді пересвідчилась у існувані багатьох

пасток, які накладала на душу й совість поста тоталітарна система. Ця

авторка вистояла там, де інші не змогли. М.Слабошпицький пише: "Читач,

далекий од видавничого процесу і не втаємничений у магічну силу

циркулярів із маланчуківсько-шамотинських канцелярій, навіть і уявити

собі не може, крізь які побільшувані лінзи розглядалося у видавництвах

кожне слово поетеси, як немилосердно перетрушувалися і цей, і два

наступних рукописи, і викидалося з них усе, де проглядав бодай неясний

натяк на якусь крамолу. Інструкції згори були вичерпно однозначні, як

вартовим державного кордону: пильнувати, пильнувати, пильнувати! І наші

доблесні видавничі чиновники з самовідданістю стражів державних кордонів

пильнували і пильнували. Звичайно, були з-поміж них і люди без

церберських синдромів, люди, щиро зацікавлені, аби книги Ліни Костенко

не калічилися, а прийшли до читача такими, як вони написалися, але що

вони могли вдіяти - система завжди сильніша за людину."[12,94] Вірш

"Мимовільний парафраз" написаний від імені тоталітарної системи:

Поет, не дорожи любовію народной,

бо не народ дає тобі чини.

Кому потрібен дар твій благородний?

На всякий случай оду сочини.

Пиши про честь і совість, а при етом

Вмочи своє перо у каламуть.

Ну, словом, так. Поет, не будь поетом.

Тобі за ето ордена дадуть.

У багатьох творах Ліни Костенко прослідковується гімн красі планети й

осуд людині, яка зазіхає на вічне, руйнує, бездумно нищить те, що якраз

і тримає її на світі. Без особливих красивостей, але дивовижно чудовою

постає наша голуба планета, наприклад, у такій мініатюрі:         

Ніч одягне на груди свій старий медальйон.

Місто спить, як строфи Верхарна.

Скільки років Землі, - і мільярд, і мільйон, -

А яка вона й досі ще гарна!

На жаль, земна цивілізація не завжди достойна такої краси і такого

щедрого, сприятливого підсоння. Найчіткіше ця думка виражена в поезії зії

"Мабуть, ще людство дуже молоде", хоч цьому "молодому людству" поетеса

й   докоряє інфантильністю, невмінням реалізувати свої кращі пориви:

Мабуть, ще людство дуже молоде.

Бо скільки б ми не загинали пальці, -

XX вік! - а й досі де-не-де

трапляються іще неандертальці.

Подивишся: і що воно такс?

Не допоможе й двоопукла лінза.

Здається ж, люди, все у них людське,

але душа ще з дерева не злізла.

Якщо  ріка у творах Ліни Костенко є символом

стоїцизму, то ліси, сади, взагалі дерева - символом торжества життя.

Природа для Ліни Костенко така ж одухотворена, як людська душа .

Спорідненість із зеленим світом - це спорідненість з духовним космосом

планети, гостре відчуття неподільності всього живого. У вірші "Послухаю

цей дощ" про це сказано дуже чуйно і водночас відверто:

Цілую всі ліси. Спасибі скрипалю.

Він добре вам зіграв колись мою присутність.

Я дерево, я сніг, я все, що я люблю.

То, може, це і є моя найвища сутність.

Якщо П.Тичина був поетом весни, Ліна Костенко, як і Василь Стус, жриця

осені. Й не просто падолисту, а пори втрат, пори глибокого суму й

серйозних висновків. Неупередженому й уважному читачеві є що відкривати

у вірші "Виходжу в сад, він чорний і худий":

Виходжу в сад, він чорний і худий,

йому вже ані яблучко не сниться.

Шовковий шум танечної ходи

йому на згадку залишає осінь.

В цьому саду я виросла, і він

мене впізнав, хоч довго придивлявся.

В круговороті нефатальних змін

він був старий і ще раз обновлявся.

І він спитав: - Чого ж ти не прийшла

У іншу пору, в час мого цвітіння?

А я сказала: - Ти мені один

О цій порі, об іншій і довіку.

І я прийшла не струшувать ренклод

І не робить з плодів твоїх набутку.

Чужі приходять в час твоїх щедрот,

А я прийшла у час твойого смутку.

Оце і є усі мої права.

Уже й зникало сонце за горбами –

Сад шепотів пошерхлими губами

Якісь прощальні золоті слова...

     У певних строфах нема римування. Але саме цим прийомом створюється

враження тихого шепоту безлистого саду, коли окремі звуки пропадають

взагалі.

      Природа, особливо дика, вільна й свавільна, для Ліни Костенко щось

значно більше, ніж просто група дерев чи стихія . Це окремий світ у

світі, до речі, завжди набагато щедріший і чистіший від людського:

Гіркі черешні

Де шлях летючими штрихами

за обрій віддалі несе -

гіркі черешні над шляхами –

Спасибі вам за все, за все!

За цю красу, що при дорозі,

за цю солодку гіркоту,

за те, що люди, вже дорослі,

гілляку ловлять на льоту!

За те, що ви необережні,

при самій трасі - нічиї'

За слово радісне -"черешні",

де с і чари, і раї.

За те, що втомлений, аж чорний,

Як ваше листя молоде,

Загримирований під чорта,

Шофер очима поведе.

За вашу тінь, за насолоду -

крізь вас побачити поля,

за неодчахнуту свободу,

за необчухране гілля!

              Дочка Ліни Костенко Оксана Пахльовська з сумомпише: "Немає тих лісів, які мама так любила. Єдине місце їївідпочинку... А зараз там - ні грибів, ні їжаків, ні зими. А зона і смерть. І чи не про це говорила мама в "Древлянському триптиху" – так задовго до Чорнобильської трагедії: "Моя печаль - ріка без переправи..."

   Що бачила поетеса, коли писала: "А вже земля древлянська рве на собі вогненні коси..."? А, власне, оті наші ображені, сплюндровані, здичавілі й на

себе вже давно не схожі ліси - це також і нація..." Тема Чорнобиля в

ліриці Ліни Костенко особливо терпка. У "Інкрустаціях" зустрічаємо

вражаючі мініатюри:

Стоять озера в пригорщах долин.

Луги цвітуть у придорожній смузі.

І царственний цибатий чорногуз

поважно ходить в ранній кукурудзі.

Дівча козу на вигоні пасе.

Машини мчать, баранки крутять аси.

Малина спіє... І на все, на все

лягає пил чорнобильської траси.

Роса - як смертний піт на травах, на горіхах.

Але найбільше стронцію - у стріхах.

Хто це сказав, що стріхи - традиційні?

У нас і стріхи вже радіаційні.

Ці рядки й пояснювати чи аналізувати не треба: вони промовляють самі за

себе високим болем. Космічною пусткою тягне від поезії "Дзвенять у

відрах крижані кружальця".

3. ІНТИМНА ЛІРИКА ЛІНИ КОСТЕНКО

     В Ліни Костенко поруч з соціальними та загально філософськими проблемамив поезіях йдеться про шляхетні, високі почуття, які треба мати щастяпережити. Не кожному дано. Не до кожного приходить справжнє кохання. Незавжди маємо достойний об'єкт для любові. Ці проблеми Ліна. Костенко вирішує дуже оригінально . Наприклад, скільки вже сказано, що

нєрозділене кохання - нещасливе. А тим часом ця думка в корені хибна, бо

закохана людина переживає час свого цвітіння, незалежно від того, чи Ті

люблять, чи й не відповідають на почуття. Мабуть, вперше в усій

українській літературі в "Світлому сонеті" Ліна Костенко змістила спектр

дійсно у світлу сторону:

Світлий сонет

Як пощастило дівчинці в сімнадцять,

в сімнадцять гарних, неповторних літ!

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Вона ридає, але все .як слід.

Вона росте ще, завтра буде вишенька.

Але печаль приходить завчасу.

Це ще не сльози - це квітуча вишенька,

що на світанку струшує росу.

Вона в житті зіткнулась з неприємністю:

хлопчина їй не відповів взаємністю.

І то чому: бо любить іншу дівчину,

а вірність має душу неподільчиву.

Ти не дивись, що дівчинка сумна ця.

Як пощастило дівчинці в сімнадцять!

   У віршах Ліни Костенко про любов передано весь діапазон цього і

найвищого і найсвятішого людського почуття; від потаємного спалаху душі,

виокремлення коханої людини з тисячі інших людей, появи довір'я до

обранця, наснаги й вершини почуттів до розумного усвідомлення кохання як

щастя і як випробування.

Як холодно! Акація цвіте.

Стоїть, як шостра, над сирки асфальтом.

Сумної зірки око золоте,

І електричка скрикнула контральто,

Я тихо йду. Так ходять скрипалі,

Не сколихнувши музику словами.

Єдина мить - під небом на землі

Отак побути наодинці з Вами!

Ви теж, мабуть, десь тихо ідете.

Страждання наше чисте і терпляче.

Як холодно!- Акація цвіте.

Як холодно! Душа за вами плаче.

Ліна Костенко віртуозно описує не тільки передчуття любові, а й апофеоз

щастя. Лавина почуттів у цьому випадку могутня і сильна:

Спини мене, отямся і отям —

така любов буває раз в ніколи.

Вона промчить над зламаним життям,

За нею будуть бігти видноколи...

Вона ж порве нам спокій до струни,

Вона ж слова поспалює вустами.

Спини мене, спини і схамени ,

Ще поки можу думати востаннє.

Ще поки можу, але вже не можу –

Настала черга й на мою зорю.

Чи біля тебе душу відморожу,

Чи біля тебе полум’ям згорю.

У інтимній ліриці Ліни Костенко жінка виступає шляхетною,

інтелектуальною і високодуховною особистістю. Дуже часто вона наділена

рисами середньовічної прекрасної дами.

Доба емансипації і фемінізму все-таки завдає відчутного удару по

жіночності, по ставленні до жінки як до істоти тендітної, делікатної. У

багатьох віршах Ліни Костенко відчувається туга за тим історичним часом,

коли жінка була насамперед Жінкою.

.

4. МІСЦЕ НЕПОВТНОРНОЇ ЛІРИКИ  ЛІНИ КОСТЕНКО

В УКРАЇНСЬКІЙ ТА СВІТОВІЙ КУЛЬТУРІ

         Поезію  Ліни   Костенко  знають,   люблять  і обожнюють мільйони

людей в Україні. Навіть затяті українофоби, слухаючи цю поезію, не

можуть приховати захоплення красою і вишуканістю поетичного вислову. А

вона, справді-бо геніальна Поетеса, боїться слів, їй страшно взяти в руки перо і почати віршувати:

Страшні слова, коли вони мовчать,

коли вони зненацька причаїлись,

коли не знаєш, з чого їх почать,

бо всі слова були уже чиїмись.

    Власне, поняття "віршувати за допомогою слів" не дуже поєднується з

особистістю Ліни Костенко хоча б тому, що в її свідомості вірші аж ніяк

не ототожнюються з Поезією: "Ти думаєш, вірші потрібні поетові? Поетові,

треба бути поетом"[5,34]; а коли вже й виникає це поняття, то воно знаходить

"образну підтримку" у сфері випробуваної поетичної краси: "Це, може,

навіть і не вірші, а квіти, кинуті тобі"[5,89].

    Ліна Костенко вибудувала самоцінний поетичний світ, що є не зліпком

чи подобою реальності, а згустком енергії творчого духу, який, за

словами безсмертної Мавки з "Лісової пісні", "скарби творить, а не

відкриває". Наявність такої самодостатньої поетичної реальності

відповідає  сутності поезії як такої,  Це завжди спроба вловити щось

принципово несхоплюване ні у слові, ні в чомусь іншому. Тобто, якщо бути

строгим, це є ловленням порожнечі, Ніщо. Сущий світ - це дійсний світ,

адекватний звичайним словам, які неодмінно були або є "чиїмись", це, у

потрактуванні Поетеси - "розмовка побутова", а Поезія - це те, чого не можна до кінця передати у слові - любов, свято, квіти, молитва. Цей умовивід теж можна проілюструвати рядками зпоезії Ліни Костенко:

   Чудний народ - художники, поети.

Усе їм сниться те, чого нема.

Усе їм

сниться те, чого не буде.

Навіть життєвий досвід, сконденсований в афоризмі, будується на

поетизації отого справжнього "Ніщо":

Є для серця така покута:

Забувати скоріше зло,

Аніж те, що мусило бути,

 i чого в житті не було.

    "Ніщо", сфера ідеального, насправді має справжню реальність, воно

приречене "бути і відбутися у світі". Це як та "мрія", що на все життя,

про яку писала Поетеса в одній з ранніх поезій:

Будь випадковим чи злим, шаленим,

Дай смуток, розпач, каяття...

Лиш мрією не стань для мене,

 Бо це уже на все життя.

    Справжня поезія адекватна не слову, а буттю, його первозданній і

справжній поетичності, бо ж у своїй основі існування людини у світі є

поетичним. Наскільки воно є поетичним, настільки воно є справжнім - про

це теж писали теоретики філософії поетичного слова: "Поезія нагадує

ілюзію чи сон у порівнянні з реальною й крикливою дійсністю, у котрій ми

ніби живем... дійсною є мова поета й завдання, яке він виконує власним

існуванням" [12,231]. "Поезія є те, що дає можливість передати - за

допомогою мови, яка здобула свій правічний ритм, - таємний зміст

різноликого буття; і тим самим вона дарує нашому марному буттю

справжність,  і тому ідеал будь-якої духовної діяльності полягає саме в

ній"[12,214] Сама особистість Ліни Костенко втілює Поезію в

онтологічному сенсі цього слова, бо реальна, криклива й марна

дійсність аж ніяк не приваблює її, а втеча в самоту, непоміченість

-пошукуваний ідеал індивідуального духу Поетеси. Не слід думати, що в

цій відреченості від людського тлуму прихована погорда митця. Прагнення

самотності -природний стан творчої особистості. Літератор Микола Євшан

на початку XX ст. в одній із критичних статей тонко спостеріг: "Тільки

одиниці уміють використати життя як матеріал для естетичних можливостей,

видобути з нього джерело надії, дати йому порив. Творець - значить

самотній; не той, що приймає життя, а той, що відкидає його і живе

іншим, своїм життям, з якого черпає всю силу" [4,134].

    Модерний характер художньої свідомості Ліни Костенко сприймається як

природне явище, але в контексті конформістського пристосування поезії до

ідейних вимог тоталітаризму (на цей час, на жаль, припало становлення

Поетеси) і її поезія, і сама особистість були викликом тій системі, яка

ховалась якраз за словесною псевдореальністю, гаслами і т.п. Десь у

надрах творчого духу Ліни Костенко зародилась ідея буття дословесного, а

отже, істинного й у філософському сенсі цього слова, і в контексті

ідейного духу того часу, в якому випало їй жити. Образ невтіленого у

слові буття становить чи не найголовнішу естетичну прикмету поезії Ліни

Костенко:

Ще кожен пальчик сам собі Бетховен.

Ще все на світі гарне і моє.

І світить сонце оком загадковим

Ще слів нема. Поезія вже є.

Світ незбагненний здалеку і зблизька.

Початок є. А слова ще нема.

Ще дивен дим, і хата ще казкова,

 і ще ніяк нічого ще не звуть.

І хмари,   не прив'язані до слова,

 От просто так - пливуть собі й пливуть.                              ...

    У наведених рядках відлунює ота недовіра до слова І навіть страх

перед словом, про що йшлося на початку статті. З огляду на абсолютну

відповідність творчості Поетеси онтологічній сутності Поезії це теж

цілком природно.  Згадані бразно-словесні мотиви незмінне виникають, коли йдеться про поетичнутворчість: "Ми мовчимо - поезія і я", "Марную день на пошуки незримої //німої суті в сутінках понять", "Душа з очима снайпера // в трагічнійнімоті, // здається, все вже знайдено, і знову - ні" (...); кохання: "Я

вас люблю. О як я Вас люблю! Але про це не треба говорити", "Такої

дивної отрути // я ще ніколи не пила... такого зойку у мовчанні, такого

сяйва навкруги"[5,67],у тишиині протікає одухотворене буття ліричної

героїні: «Я тихо йду. Так ходять скрипалі, не сколихнувши музику

словами»[5,96]. Не сколихнути музику словами - вельми показовий для Ліни

Костенко естетичний принцип світобачення: вона визнає першість несловесних мистецтв, особливо музики, що, як відомо, має своїм предметом "душу, що звучить" . Музика - ірраціональна почуттєва стихія, здатна

"виправити" затертість слів, перевести їх у план індивідуальної

"мовчазної" поетичної реальності: "Будую мовчання, як зал філармонії.

Руки на клавіші слова кладу"[5,134].

    Домінанта поетичного світу Ліни Костенко - стихія ірреальності,

крізь призму якої вона бачить навколишній світ .

    Якщо спробувати вибудувати словесну поетичну модель світу Ліни

Костенко, то постане лексичний ряд іншосвіття, абстрактно-умоглядних

понять, звернених до понадчуттєвої суті: сон, казка, мрія, марення,

уява, магія, вигадка, чудо, омана, загадка, спогад, пам'ять. Шматочок

реальної дійсності опосередковується цими абстракціями таким чином, що

вислів сприймається у двох вимірах: реальному й поетичному - з

акцентуванням останнього звичайно ж. Можна сказати "я не скажу

"коханий", але у Ліни Костенко - "Я не скажу і в пам'яті "коханий"; або

"ти любиш мене" - цей нормативний вислів є тлом, на якому проступає

експресія індивідуального, костенківського - "...трохи любиш сни свої

про мене".

    Так, тексти Ліни Костенко не копіюють реальності. А відмова від

усталеного, буденного виражається в її поетиці начебто звичайним

способом - заперечною часткою не. У цій естетичній дрібничці захована

мовна особистість Поетеси. У сильній текстовій позиції початку вірша

звичайними є речення з не, що одразу ж уводять в індивідуальний

поетичний світ, відмежований від стереотипних уявлень.

Крім того, це ще й відмова від загальноприйнятних принципів мистецтва,

творчості, що інколи звучить парадоксально, однак органічно для

світосприймання Поетеси:

Поетів ніколи не був мільйон...

Великі люди не вміють писати віршів.

О, як натхненно вміє він не грати!

    І нарешті Поезія, що вбирає в себе Світ і Слово (що одночасно є

не-словом):

Поезія - це завжди неповторність,

якийсь безсмертний дотик до душі.

Поезія Ліни Костенко - справжня, неповторна в найглибшому сенсі цього

слова.

ВИСНОВКИ

    Історичні асоціації, багатство яких вирізняє поезію Ліни Костенко, а

також діапазон моральних роздумів, окреслюють важливий для лірики

60-70-х років спосіб мислення, протиставлення культури і традиції

процесам, які відбувалися у сфері офіційного культурного життя.

Спротив тоталітаризмові, переконання, що поезія для духовності народу є

важливою засадою його існування, що за нею - одвічна правда, бо поезія

висловлює те, що в інших формах уже заглушене. Пов'язуючи минуле з

сучасним, поетеса розширює часопросторові площини.

   Важливим є також переплетіння традицій: національної, міфологічної,

історичної. Компонуючи їх майже як дослідник, авторка "Неповторності" майже як дослідник, авторка "Неповторності"апелює до етики, а якщо не може сказати чогось прямо, товдається до іронії. Іронічну позицію вживає щодо сучасності, щодобезоглядних досягнень науки, які людина використовує проти себе, щодотехнологічного баласту, що веде до обездуховлення . ЛінаКостенко захоплена гуманістичними ідеями - одна з важливих рис поезіїшістдесятників, - які трактує як спосіб протистояння холодномутехнологізмові й глухоті сучасної епохи. Духовне життя може існуватитільки в просторі вільної культури, де повторюваність і змінність

виступають чинниками єдиного ненормованого процесу обміну, перетворення,наслідування, творення. Загальне й індивідуальне в літературному процесімає виступати як особлива єдність вибору й комбінації. Але справжняпоезія це не тільки стиль, уміло підглянута манера, інтелігентно виспівана ідея. Це також, а може, передовсім, відвага заглянути в майбутнє: "слух майбутнього - абсолютний"[4,98].

  Неповторність і відвага є мистецьким і життєвим девізом Ліни Костенко. А

ще - вірність собі, непокірність. Ліну Костенко характеризує енергійне

простування проти течії, право на збереження власної індивідуальності у

творчості під тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої

європейської традиції найцінніші вартощі . Неповторність Ліни Костенко радше духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб

існування в сучасній літературі - сприйняття традиції і водночас

наявність індивідуальних рис поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними

стежками і вперто прагнула до вироблення власного, притаманного тільки

їй стилю.

  Ліричне "я" поезії Ліни Костенко змагається з історією, порушує моральні

проблеми, що стоять перед людиною XX століття, замислюється над

жорстокістю цієї епохи, Ідо так брутально топтала будь-які вияви

гуманності й водночас була сповнена гуманістичними ідеями. Найважливіша

пам'ять (історична, особиста, родинна) полягає в тому, щоб не загубити

чогось важливого в процесі побудови власного способу життя.

Поетеса, засвоївши уроки Тараса Шевченка, мовчазно,

виспівала пісню про голод, про репресії проти української інтелігенції,

і, з другого боку, увібрала досвід чудового світу середземноморської

культури з перспективи України, відгородженої від Європи політичною

завісою. Звідси така важлива здатність поетеси виражати власний досвід у

суперечностях і розтерзаності свого часу без лакування й полірування. У

поезії Ліни Костенко індивідуальний стиль змагається зі стилями

культури, вразливість творчої індивідуальності - з ідеями епохи,

біографія - з історією. Поетеса, яка не все могла висловити, виспівати,

усвідомлює, що з нею завжди залишаються іронія або мовчання. І ці дві

останні цінності, які відсилають нас до її біографії і прикмет

індивідуального стилю, вона зберігає як незаперечну печать власної

неповторності.

  Лірична героїня любовної лірики Ліни Костенко – не еман сипанка кінця

двадцятого віку. Вона – немовби з минулого сторіччя. До коханого

звертається на Ви, як Анна Ахматова і Марина Цвєтаєва. Для неї любов –

явище духовно піднесене. Це не старомодність, не занудство, а глибоке

розуміння святості почуття. Вона – поет від Бога. Людина, якій дано

глибоко почувати і точно все розуміти.  

    Поетеса протиставляє високу духовнiсть мiщанськiй  ситості.

“Воно як маєш серце не з льодини, розп'яття - доля кожної людини[5.48]-

свята істина.  Ліну Костенко характеризує енергійне простування проти

течії, право на збереження власної індивідуальності у творчості під

тиском ідеологічної машини, уміння брати з великої європейської традиції

найцінніші вартощі . Неповторність Ліни Костенко радше

духовна, ніж формальна, вона визначає її спосіб існування в сучасній

літературі - сприйняття традиції і водночас наявність індивідуальних рис

поетеси, яка ніколи не ступала стоптаними стежками і вперто прагнула до

вироблення власного, притаманного тільки їй стилю. Її називають "царицею

поезiї в Українi". Щира й безкомпромiсна, вона нiколи не продавала свого

таланту, вiдстоюючи чеснiсть i високу художнiсть поетичного слова.. А

потiм було багаторiчне мовчання - важка "нiмота слiв", напружене

протистояння "невидимому страшному монстру", що намагався обламати

вiльнi крила її поезiї. I хоч вiршi поетеси заборонялись, вони все одно

знаходили шлях до серця читача. У теперiшньому духовному вiдродженнi

української нацiї є вагомий внесок i Лiни Костенко. Поетеса намагається

осмислити й донести до читача невмирущi скарби людського духу.

СПИСОК  ВИКОРИСТАНОЇ  ЛІТЕРАТУРИ

 1.     Брюховецький В.С. Ліна Костенко. – К.: Дніпро, 1990.

 2.     Журнал Дивослово. - 2000. - №3.

 3.     Дніпрова хвиля: Хрестоматія творів, нововведених до шкільних

програм.- 2-ге вид., перероб. І доп. – К.: Освіта, 1993.

 4.     Зозуля С.І. Сучасний класик – Ліна Костенко // Українська мова та

література. -  1997. - №48.

 5.     Костенко Л. Вибрані твори. – К., 2002.

 6.     Костенко Л. Маруся Чурай. – К., 2003.

 7.     Літературна енциклопедія. – К., 2000.

 8.     Лепчук А.С. Самобутність творчості Ліни Костенко // Українська мова

та література. -  2000. - №11.

 9.     Кислий Ф.С. Українська література.

 10.   Українська література ХХ сторіччя: Навчальний посібник для вчителів

та учнів 10-11 класів середніх шкіл. – К.: Український письменник, 1993

 11.   Українське слово.Хрестоматія української літератури та літературної

критики ХХ ст. Книга третя.- К.: Рось, 2000.

 12.   Яцура М.М. Літературні шедеври сьогоден

               ВІДГУК

               на  роботу учениці 9-А класу

                         Ржищівської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Олега Кошового    

                                 Давтян Моніки  Мартинівни

             Тема: «Ліна Костенко. Витоки таланту»

Учениця 9-А класу Давтян  Моніка Мартінівна    вибрала   актуальну тему роботи, так як на цей час біографія видатної української  письменниці Ліни Василівни Костенко, особливо її дитячий період, досліджені мало. Науковці, літературні критики, журналісти більше досліджували її творчість,  а  не витоки таланту  небувалої сили, джерела формування  самобутності, непідкупності та образності.

Учениця  поставила собі за мету довести, що ржищівський світ дитинства, оточення поетеси, природа рідного міста мали велике значення для розвитку і становлення таланту  найпомітнішої поетеси сучасності- Ліни Василівни Костенко.

Робота складається з двох розділів. У першому  учениця  описала   Ржищів, його історію, географічне положення, промислові об’єкти в той час, коли  жила сім’я Костенків. Особливу  увагу вона звернула  на ставлення  Ліни Василівни до малої батьківщини та до мешканців містечка, до природи рідного краю.

В другій частині учениця проаналізувала зв’язок, що прослідковується  у всій творчості видатної поетеси, з Ржищевом, з його мешканцями, рідними, близькими, природою.

У своїй роботі учениця, крім літературних джерел інформації, спиралась на краєзнавчий матеріал, а також на згадки рідних і знайомих Ліни Василівни, старожилів, які добре пам’ятають події, що пов’язані з життям сім’ї Костенків.

Робота відповідає темі, акуратно оформлена,   написана грамотною  мовою, добре читається і сприймається.

Учитель української мови та літератури

 Ржищівської ЗОШ І-ІІІ ступенів

 ім. Олега Кошового                                                     О.В.Тутук

                                         РЕЦЕНЗІЯ

на наукову роботу учениці 9-а класу Ржищівської ЗОШ І-ІІІ ступенів імені    Олега Кошового  Давтян Моніки Мартінівни за темою :  «Ліна Костенко. Витоки таланту»

          Ліна Костенко – чи не найпомітніша постать на літературному небосхилі  сучасності. ЇЇ геніальне слово доводить всьому світові, що Україна була, є і буде. Творчість видатної поетеси окриляє українців у хвилину щастя і підтримує в хвилину  біди. ЇЇ творами зачитуються  дорослі і молоде покоління, робітники та інтелігенція.

                   Наукову роботу Датян Моніка  присвятила дослідженню впливу малої батьківщини –міста Ржищева - на  творчість знаменитої поетеси, непересічної особистості, флагмана української національної літератури і культури Ліни Василівни Костенко. Дослідження поділяється на вступ, два розділи, висновки  та має перелік використаної  літератури. В першому  розділі авторка досліджує життя ржищівців, політичні і соціальні реалії, коли там проживала сім’я Костенків, описує природу, мешканців міста, інші об’єкти, що лишили свій відбиток у пам’яті і свідомості поетеси. У другій частині свого дослідження учениця  довела  зв’язок творчості Ліни Василівни з містом, в якому вона народилась. Учениця створила цілі галереї образів, що  прийшли у вірші з років дитинства і юності  поетеси,тісно зв’язала  «ржищівське коріння»Ліни Костенко з її творчістю.

          У своїй роботі Моніка спирається на краєзнавчий матеріал та на літературно- наукові джерела біографічного характеру. Робота відзначається глибиною осягнення теми, усебічністю висвітлення та змістовою ґрунтовністю. Великим здобутком  роботи є те, що учениця не обмежилась інформативним аспектом фактичного матеріалу, а намагається дати йому оцінку.

Чітка, продумана структура роботи дає змогу повно й вичерпно висвітлити тему. Текст дослідження викладений в науковому стилі, грамотно, акуратно і свідчить про високий рівень гуманітарної освіти учениці і сформованість її національних ідеалів.

Старший науковий співробітник

Ржищівського археолого- краєзнавчого музею                            Л.М.Бабенко

ТЕЗИ 

до роботи учениці 9-А класу Ржищівської ЗОШ І-ІІІ ступенів ім. Олега Кошового  Давтян Моніки Мартінівни на тему : «Ліна Костенко. Витоки таланту»

Актуальність. На цей час біографія видатної української  письменниці Ліни Василівни Костенко, особливо її дитячий період, досліджені мало. Науковці, літературні критики, журналісти більше досліджували її творчість,  а  не біографію письменниці, особливо її дитячі роки, коли  народжувався, формувався  талант Ліни Василівни Костенко.

Учениця  поставила собі за мету довести, що Ржищів як мала батьківщина поетеси має велике значення у процесі народження і становлення  таланту Ліни Костенко

 Завдання дослідження:

-зібрати, вивчити , дослідити  матеріали про  життя видатної  літературно-громадської діячки в ржищівський період  її життя і творчості;

-розкрити  вплив  Ржищева, його мешканців, природи рідного міста  на становлення  таланту  Л.В.Костенко.

У процесі розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження :

-теоретичні: вивчення та аналіз відповідної наукової та художньої  літератури;

-практичні: збір матеріалів у місцевого населення, у рідних, близьких, знайомих Ліни Василівни.

Новизна дослідження полягає в тому, що в ньому досліджено,  систематизовано відомості  про дитячі та юнацькі роки Ліни Василівни, зв’язок  міста Ржищева з долею видатної  літературної діячки, про атмосферу, що панувала  в Ржищеві та її вплив на  народження і становлення  її таланту.

Практичне значення  дослідження визначається тим, що дана інформація  може бути використана  на уроках  української  літератури, а також вона буде цікавою для всіх, хто любить поетичне слово  і хоче більше дізнатись про  життя і творчість  Ліни Костенко.

                   ЗМІСТ

ВСТУП…………………………………………………………….3

 РОЗДІЛ 1.Ржищів –місто на Дніпрі……………………………...5

 РОЗДІЛ 2.«Над берегами вічної ріки…»……………………….8

                     

            ВИСНОВКИ…………………………………………………….26.

 ЛІТЕРАТУРА………………………………………………… 27

 ДОДАТКИ……………………………………………………...28

 ВСТУП

Всі ми родом з дитинства. Хто б то не був: видатний учений, поет, політик чи звичайна людина з натовпу – всі ми  змалечку  несемо в життя  думки, почуття, звички,  закладені в людську особистість ще в ранньому періоді життя.  Кожна людина має край, де народили її  батьки, де вона зробила перші кроки. Отож становлення будь-якої людини великою мірою залежить від виховання особистості, її оточення в  час, коли душа людини тільки вибудовує своє світобачення. Особливо цікаво досліджувати світ дитинства видатних людей, визначати, що і як  вплинуло на становлення таланту.

 Ліна Василівна Костенко -  флагман української поезії. ЇЇ творчість, безперечно, є  окрасою  української і світової літератури. Про неї, як про  талановитого поета і прозаїка, яскраву  особистість, по якій  звіряє  вже не одне  покоління українців свої мистецькі   і моральні компаси , відомого громадського  діяча, до чиєї думки дослухаються, написано чимало. Мало дослідженим  є питання  витоків таланту  такої сили, такої потужності.  

Отож мета роботи - дослідити  вплив малої батьківщини- міста Ржищева та людей, що на той час там проживали,  на розвиток і становлення  таланту  Ліни Василівни Костенко.       

   Предметом дослідження  є  роки, події  життя видатної поетеси і письменниці Ліни Василівни Костенко, які пов’язані з Ржищевом, з її дитинством, юністю, близькими, рідними, з атмосферою, що панувала в І половині 20 століття, а саме в час, коли вона народилась, а також літературні твори поетеси, в яких знайшли відображення образи  ржищівців  і Ржищева.

Завдання дослідження:

-зібрати, вивчити , дослідити  матеріали про  життя видатної  літературно-громадської діячки в ржищівський період  її життя і творчості;

-розкрити  вплив  Ржищева, його мешканців, природи рідного міста  на становлення  таланту  Л.В.Костенко.

У процесі розв’язання поставлених завдань використовувались такі методи дослідження :

-теоретичні: вивчення та аналіз відповідної наукової літератури;

-практичні: збір матеріалів у місцевого населення, у рідних, близьких, знайомих Ліни Василівни.

Новизна дослідження полягає в тому, що в ньому досліджено, систематизовано відомості  про дитячі та юнацькі роки Ліни Василівни, зв’язок  міста Ржищева з долею видатної  літературної діячки, про атмосферу, що панувала  в Ржищеві та її вплив на  народження і становлення  її таланту.

Практичне значення  дослідження визначається тим, що дана інформація  може бути використана  на уроках  української  літератури, а також вона буде цікавою для всіх, хто любить поетичне слово  і хоче більше дізнатись про  життя і творчість  Ліни Костенко.

                                                          

 РОЗДІЛ 1

Ржищів –місто на Дніпрі

Своє дослідження хотілося б розпочати  інформацією про місто Ржищів, особливо звернути увагу на ті часи, коли  в ньому мешкала родина Костенків.

Містечко Ржищів розташоване на правому березі Дніпра в зручній гавані за 78 км від Києва. Генеза українського етносу ніби спресована в часі і просторі на невеликому клаптику землі, що зветься Ржищівщиною. Археологічні цивілізації та культури безперервно змінювали одна одну на невеликій території міста Ржищева, що засвідчує древність  та безперервність  буття  краян на цій придніпровській землі.  Самі науковці стверджують, що якби видатний археолог та історик Вікентій Хвойка,  коли  працював над  дослідженнями древніх поселень в середньому  подніпров’ї, проїхав трошки далі від  Києва, то найскоріше  об’єктом його досліджень була б Ржищівщина  і  культура називалась би не трипільською, а ржищівською. Нині  археологи знають декілька місцин на території міста  та в його околицях, де було знайдено залишки трипільської культури. Тому «візитівка Ржищева дохристиянських часів — трипільська культура. В 1934 — 1938 рр., коли Ліна ще була малям, недалеко від Ржищева експедиція Інституту археології на чолі з Тетяною Пассек розкопувала поселення тих самих трипільців, про яких писатимуть, що це «перші хлібороби на теренах України», «предки праслов'ян», чиї «веселі круглі селища» розкинулися на дніпровських пагорбах. Керівником 17-ї ділянки на розкопках 1937 р. був Віктор Петров, літературознавець, прозаїк і археолог, чию працю про скіфів Ліна Костенко студіюватиме через багато років, працюючи над поемою «Скіфська одіссея».

Сама поетеса згадувала про своє  рідне   містечко так: « Це  дуже  гарне старовинне містечко в угловині над Дніпром. Там у віках і трипільська культура, і козацька історія. З одного боку - урочище  Янча, з другого – ліс, де був колись знаменитий «монастирок», в якому черницею була сестра Лєскова, ото він до неї заїжджав,  а далі, вниз по Дніпру, їхав у Канів до могили Шевченка. Містечко славилося своїм педтехнікумом, і коли той педтехнікум хотіли перевести в інший райцентр, місцеві люди мало не з вилами і дрючками забарикадувалися чим могли, і не віддавали свій педтехнікум. Також там був радіаторний завод, здається , Швайгуста. У 20-х роках був аматорський театр. Словом, цікаве містечко.». [1;104](ДодатокА)

Отож  люди на цьому місці  жили віддавна. Мабуть, цьому посприяли вигідне  географічне положення  та  природні багатства місцевості.  

Перші згадки про місто Ржищів, а саме про південне його передмістя – Іван-гору- знаходимо за  1151 році в Іпатієвському літописі. Городище Іван мало призначення захищати підступи до  найвеличнішого  міста Русі – Києва. Півтори сотні літ городище  виконувало свої  функції, аж поки в 1240 році монголо-татарська орда зруйнувала оборонні  споруди  Київського Правобережжя. Серед археологічних знахідок є свинцева печатка, якою князі й бояри скріплювали документи. (ДодатокБ)

 Тут і зараз  можна походити вдосталь, помилуватися дніпровськими краєвидами. Можна  відшукати  залишки земляного валу й глибокого рову, що оточували городище, і, мобілізувавши уяву, побути кілька хвилин русичем. Художник Іван-Валентин Задорожний (теж родом із Ржищева), напевно, саме так і робив, малюючи давньоруські лики. Їх на його полотнах багато. Деякі з робіт Задорожного зберігаються в Ржищівському музеї цього художника .

У 18 столітті  місто переходило  від одного власника до іншого: Халецькі, Вороничі, Тишкевичі…

З дев’ятнадцятого століття Ржищів почав активно розвиватися.В 1858 тут вже працював потужний цукровий завод, в 1874 – чавунно- ливарний завод пруського підданого  Карла Швайсгута, у 1924 році   переіменований в завод «Радіатор».Ще один чавунно-ливарний  цех  був  власністю  міщанина Цибульського ( в 1920 році він був перепрофільованим в МТС) В місті  діяли  два цегельних заводи: перший – власність  професора медицини Київського університету  св. Володимира Карла  Трітшеля,  другий належав  селянинові Писаченку Іванові .Станом на 1 січня 1900 року у Ржищеві також працювали  лісопильня,  пристань, 31 кузня, 16 вітряків, механічний млин,  9 крупорушок, три  маслобойні, З  шкіряних   заводи , 3 клейових заводи, пивоварня, миловарня, іконописна майстерня, каретна та столярна майстерні. Діяли  православний  Спасо-Преображенський монастир,   приходська церква Святої Трійці, римо-католицький костел, синагога, десять  єврейських молитовних домів з  школами, працювали  однокласна початкова школа, двокласна вища початкова  школа, школа для дівчат-сиріт при Ржищівському монастирі, яка  була перепрофільована в педкурси , а потім в Ржищівське педучилище.  У Ржищеві з 1912 року  працював  кінематограф, міська лікарня. Словник «Блокгауза та Ефрона» фіксує в Ржищеві в 1900 році 12 000 жителів та 1440 дворів.(Додаток В)

 Мине багато років, і Ліна Василівна скаже, що її Ржищів колись був схожим на Макондо з роману Г. Маркеса «Сто років самотності». Макондо в Нобелівського лауреата колумбійця Маркеса — «невеличке поселення з двома десятками хижок, вибудуваних iз глини й бамбука на березі річки, яка несла свої прозорі води по кам'яному лону, з білих відполірованих валунів, величезних, як доісторичні яйця».  [ 2; 2 ]Жителі Макондо — диваки, з якими раз у раз трапляються якісь чудеса. Це світ, у якому реальність легко уживається з фантастикою й казкою.  

Тож на    початок  двадцятого  століття  Ржищів  становив   собою немалий торговий, промисловий  та  культурний центр. Громадянська війна та революція пронеслись страшним  смерчем над  цією територією,   але головні об’єкти  економіки та культури   продовжували свою діяльність.

 Попри все, що було сказано вище, головною принадою  Ржищівщини завжди була природа. Срібно-синя гладь старого Дніпра –Славути, зелені диво-схили берегів, родючі поля, лісисті горби та  урочища. Кожний яр, гора  чи узлісся мають свою  історію, свою  назву. Здається, що музи літають   у повітрі в цій місцевості. Вихідці з інших місць зазначають, що саме в Ржищеві  в них відкрилось інше «я», що саме тут душа їх сповнюється почуттями, які так хочеться висловити в музиці, слові, фарбі.

 РОЗДІЛ 2

«Над берегами вічної ріки…»

«Духовна біографія митця -у його творах.»[3;137] Слово Ліни Костенко  розкриває перед нами  безмежно талановиту, мужню, людину, для якої « правда людська»,  честь і гідність – понад усе. Пристосуванству й кар’єризму вона   протиставила   творчу   незалежність  і  принципову непоступливість. «Сьогодні слово Ліни Василівни Костенко вагоме і авторитетне. Воно – то спопеляюча сатира на чиновників і бюрократів, на всіляких лакиз і демагогів, то ніжна квітка кохання. В її поезіях – пахощі соснового лісу, пишнота «осіннього карнавалу», мудрість природи, що «все створила мовчки». В них оживає славне і гірке минуле українського народу, величні постаті творців історії» .[ 3;137  ]

 Ліна Василівна  називала себе терновою гілочкою  свого народу. Тобто вона вважала себе однією  з  сотень  жінок , що, завівши  сумну пісню , пололи безмежні бурякові поля, тих  чоловіків, що стояли біля  вогняних  чавунних печей, тих   інтелігентів,  що     намагалась  нести людям  зерно правди, свободи і знання... Відчувши своє покликання, вона сповнилась мужності стати поетом, людиною   нескореною і непідвладною диктатурі влади. У вірші «Доля»письменниця говорила  про свій свідомий вибір:

Я вибрала долю собі сама.

І що зі мною не станеться-

У мене жодних претензій нема

До долі- моєї обраниці.

Кажуть, що доля  дитині дарується Богом при народженні. Тож саме  на Ржищівщині  впіймала  Ліна Василівна свою долю- зірку   –  інколи     високу, світлу , медову, а інколи –нестерпно  пекучу., гірку, болючу…(ДодатокГ)

19 березня 1930 року в хаті місцевих  учителів Василя Григоровича та Зінаїди Юхимівни Костенків народилась донечка Ліна. Лише перших  шість років проживе ця родина  в містечку, але  Ржищів не забудеться, не загубиться  серед  важких  буднів  та  поодиноких  свят, які  уготувала невсипуща доля для майбутньої письменниці. Згадки про дитинство та рідне місто над Дніпром  оживуть у поезії «Акварелі дитинства»:

Дніпро, старенький дебаркадер, левино- жовті береги

Лежать, на кігті похиливши зелену гриву, шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха порепана дорога повзе, як справжній крокодил.

В Дніпрі купається Купава. Мені ще рочків ,може, три.

А я чекаю пароплава із-за трипільської гори.

Моє нечуване терпіння іще не ніхто не переміг,

Бо за терпіння є Трипілля, а за Черніговом- Черніг.

Це вже невидимі причали в глибокій пам’яті Дніпра. (Додаток Д)

 Дитинство поетеси переповнене  враженнями .Вона по-особливому дивиться на світ, він їй в дитинстві здається незвичайним, казковим. Природа і людина становили органічну  єдність, доповнювали один  одного. Стихія інколи робила життя людей прекрасним, а інколи незносним. В основу  даної поезії покладено  яскраві дитячі  згадки про  весняні повені та спекотні літні дні   біля Легличі  - притоки  Дніпра, гирло якої знаходиться   неподалік від  того місця, де жив рід Костенків. Маленька Ліна кожного року  спостерігала за повінню чи  літньою посухою, яка «випивала» воду з  Легличі, оголюючи каміння -«бегемотики».Поетеса згадувала про Леглич :«Річечка маленька, але в одному місці каміння випиналося з-під води, як сірі бегемотячі спини, і  потік сильний, шумить. Я любила там перескакувати з каменя на камінь. І раптом пливе мертвий шуліка, його несе течія, крутить, б’є об каміння.»   [ 1;106 ](Додаток Ж)

Колись узбережжя неглибокої нешвидкої притоки  було улюбленим місцем  відпочинку міської дітвори. Старші діти відповідали за менших, поки дорослі працювали на заводах. Усі разом купалися, будували  загати, пускали кораблики  і   навіть верейками(великими корзинами з лози) ловили рибу. Для цього треба було помістить верейку на бистрині, де плавала  риба. Отак дітвора у кінці дня поверталася додому, вволю нагулявшись та ще з уловом. Матері після роботи нашвидкуруч  готували  рибку і з кожного двору  доносився смачний запах (дуже часто смажили рибу в літніх кухнях, де двері, як правило, влітку не зачинялись). Це значило, що сім’я вечеряла після важкого трудового дня. Влітку   найчастіше це відбувалось  у дворі, у затінку густих фруктових дерев.

Чомусь пам’ятаю, що річка звалась Леглич.

Було в ній каміння, як сто бегемотячих  спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелелич.

 А те запахуще—любидра, канупер і кмин.

Чомусь пам’ятаю – вночі ревли  бегемоти.

Виходили з річки і дуже чомусь ревли.

І падали груші, і звались вони бергамоти.

Воли ремигали, і звались вони -воли.

Чомусь бегемоти випивали річку щоліта.

І пирхали важко рудими ніздрями злив.

Чомусь пам’ятаю, як плив між камінням шуліка,

Убитий шуліка чомусь між камінням плив…

У «Зоряному  інтегралі»  є образ дівчинки, що рятує дитину. Це автобіографічний матеріал. Поетеса згадує про пригоду, що трапилась з нею в дитинстві на Легличі : « Це був сусідський хлопчик, меншенький від мене. Переходив кладочку через Леглич, зустрівся з іншим, не розминулись, побуцались, як баранці, і він упав у воду. Віддалік ішов листоноша з невеликою сумкою, злякався, ногами тупає, кричить: «Рятуйте дитину!»А я плавати не вміла, на мені  було платтячко червоненьке в білі цятки, не роззуваючись, скотилася по схилу в бур’янах і колючках і шубовснула у воду. Згадала, що потопаючих треба хапати за волосся. А він стрижений, чорнява голівка то з’явиться над водою, то знову тоне. А в цьому місці глибоко, немає дна під  ногами.. Сама не знаю як, та якось  викинулась  з ним на берег, щось чула про штучне дихання, - тисну на груди, а йому  з рота фонтанчиком вода. То  я схопила його і потягла до дорослих. А там уже матері- кожна по свою дитину біжить…На двох подвір’ях розвели багаття. Мене вкутали у ковдру при своєму багатті, Віталика при своєму. Від нашого багаття їхньому пішли теплі кукурудзяні качани, а від їхнього нашому- печена картопля. Красиве дитинство. У місті таких дитинств не буває.»[1;106]

Світ навколо такий юний, як душа маленької Ліни. Батько - Василь Григорович - ще молодий, ставний, з чорним хвилястим волоссям. А мати - Зінаїда Юхимівна в дівоцтві Петрунькіна - висока худорлява із світлим русявим волоссям. Так згадують  жителі кутка Довгалівки  або Костенківщини( куток . де жила велика родина Костенків, і сьогодні продовжують  жити їхні нащадки).(Додаток Ж) Кажуть, що Ліна була більше схожа на  батька, тільки коси мала  мамині, світлі.(Додаток Е)

Анатолій Костенко згадує свого дядька по батькові  Василя Григоровича:       « Я добре пам’ятаю Василя Григоровича Костенка. Я вчив у школі французьку мову і приходив до нього з проханням допомогти зробити переклад. Василь Григорович був грамотною людиною, знав  французьку, німецьку, польську  мови, читав  польську  газету «Руде право», мав цілу стопку тих газет, замовляв у  місцевому кіоску газети на французькій і німецькій мовах. Йому їх привозили, очевидно, з Києва. Біля хати був великий город –більше сорока соток. Батько Ліни  насадив великий сад. Були тут груші, яблуні, абрикоси, сливи…Все це він доглядав – любив землю і працю на ній. Кажуть , писав якусь книжку на німецькій мові і просив видати її по його смерті. Дуже багато курив. Від куріння були жовті пальці і нігті. Любив грати у шахи. Працював  батько Ліни у місцевій семирічній трудовій школі і міг практично викладати всі предмети. А ще (за архівним документами) у 1921-1922 роках був членом Ржищівської сільської ради, часто головував на зборах   сільради, про що свідчать підписані ним протоколи.» [3;140  ]

Будучи українським інтелігентом, він багато чого знав і розумів. Таких  влада називала «ворогами народу», не любила, підозрювала у нешанобливому ставлення до неї, і якщо не знищувала фізично, то висилала в сибірські концтабори. Отож за «націоналізм», очевидно, в 1936 році Василя Григоровича Костенка було репресовано і присуджено йому  десять років ГУЛАГу. Система репресій тоді  лише набирала сили, і після 13 місяців відсидки термін перекваліфікували на десять років  умовних.  Батько мав велику родину –брата і чотири сестри. Баба Паша з родини Костенків розповідає: «Ледь пам’ятаю  жваву кучеряву Ліну. Був у нас  великий рід Костенків. Після арешту Василя всі зв’язки обірвалися.»[3;140 ]

Двоюрідний брат Ліни Василівни по  матері Дзюбенко Іван Васильович згадував також про садок, який  посадив Василь Григорович. Мабуть , любов до дерев і вміння доглядати їх у нього були в крові, бо Дзюбенко І.В. розповідав, що до громадянської війни рід Костенків заробляв собі на життя в основному тим, що вирощував фрукти чи навіть скуповував їх у місцевого населення  і чоловіки  возили  їх возами аж у Росію. Також Іван Васильович згадував, з яким  натхненням батько поетеси  садив  дерева  у садку. Він здавався стосильним і дуже енергійним, міг робити кілька робіт відразу. Інші просто не встигали за ним…

праці, вона їх читала, вона добре знала хімію. Але любила літературу.»             [ 1;108 ] Зінаїда Юхимівна була  повною протилежністю свого чоловіка. Коли попросити  старших  ржищівчан, які знали родину Костенків, схарактеризувати маму Ліни Василівни, то підбираючи слова, вони зупинялись на слові «достойна». Кажуть, що вона ніколи не підвищувала голос, завжди вела себе рівно, з достоїнством. Між дочкою і матір’ю  існував особливий зв’язок. Це була одна  із тих ниток, яка втримала Ліну Василівну в Україні, коли Єжи Похльовский, поляк, перший чоловік Ліни Василівни, хотів забрати  її на проживання  до Польщі. Ліна Василівна так згадувала про  матір : «Моя мати була зіткана з поезії, з  музики. Сумна річ, не хочеться про це говорити. Мама за природою своєю була гуманітарієм, любила літературу,  мистецтво. В юності грала в аматорському театрі, хотіла вступити на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах  якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла   вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, в майбутньому доктор хімічних наук, до війни жив і працював у Харкові. Надсилав мамі свої наукові

 Іван Васильович Дзюбенко також згадував пристрасть Василя Григорович Костенка до шахів. Дуже часто у дворі , біля всьому кутку відомих рожевих півоній, якими  була обсаджена хата Костенків,  проходили шахові турніри. Іван Васильович  згадував, що той гравець, котрий вигравав партію, наспівував куплет  антирадянського змісту.

Кажуть, що хтось із чужих людей почув те наспівування і це було однією з причин арешту Василя Григоровича в 1936 році.

У  тому ж 1936 році   сім’я    виїхала  до  Києва.  Ліна  вчилася  в  школі  № 123 на Куренівці. У цій школі її мама викладала хімію.  Вчителька – пенсіонерка Ада Воробйова згадує, що  «Ліна  була  зразковою ученицею  і розумницею».[3;140 ]

Але зв’язки  із Ржищевом не  обірвались. Кожного літа  тато

Василь Григорович поселявся у власній хаті. На вихідні до нього приїздили  Ліна з матір’ю  і бабусею. Хата була затісною для  всієї родини. Є згадки ржищівчан, що в погожі літні дні  чоловіки ночували  на вулиці. Головне, що вони були разом і насолоджувалися спілкуванням.

«Згадку про ржищівську садибу Костенків- писав Панченко ,- я якось зустрів у інтерв'ю доньки Ліни Василівни Оксани Пахльовської журналу «Жінка»: «Шістдесяті. Я — у Ржищеві, де мій дід посадив для мене грядочку великих і смачних полуниць «Вікторія». Мені дев'ять років. Ходжу навколо цієї грядочки, заклавши руки за спину, і граю в тюрму. Ось я у в'язниці, ось до мене приходять «вони», але я нікому і нічого не скажу…»

Чому така дивна ця дитяча гра — «в тюрму»?

А тому що розпочиналися тривожні часи. Йшов 1965 рік. «Мама у Львові — на судах. Кидає квіти підсудним (В. Чорноволу, іншим українським дисидентам. — В. П. ), їй крутять руки, вона б'є кулаком по «воронках»… Я жду її.Утім, усе це ще попереду. Від солодких днів читання Брема ще має минути цілих тридцять літ»[3;141 ]

Ржищів завжди потопав у садках. Навесні, коли дахи будівель ледь виринали з моря біло-рожевого цвіту, пахощі такі стояли в місті, що від них паморочилось у голові. Влітку білі шати дерева  міняли на густу зелень  крон, всіяну рясно фруктами. Ржищівці згадують, що місцевий харчокомбінат, що випускав фруктові напої та вина , зранку розвозив вулицями міста ящички, які мешканці містечка наповнювали  фруктами, а увечері працівники харчокомбінату  їх   забирали , платячи якісь копійки людям. Сума була невеличка, але побутувала точка зору, що краще хай урожай  піде на користь людям, ніж пропаде на землі. Тож не випадково у творчості поетеси , коли вона пише про Ржищів,  трапляються образи старої груші чи яблуні. У поезії «Досвід. Акація» згадки про дитинство  приносить цвіт акації. Справді , наше містечко  звідусіль обсаджене  акаціями, і коли вони починають цвісти, солодко-свіжі пахощі переповнюють місто. Місцеве населення дуже любить цю пору. Навіть  гімн міста, який написали поет і письменник Павло Малєєв та музикант Володимир Пасека, називається «Акації   цвітуть» Не дивно, що цвіт акації Ліні Василівні нагадав рідне містечко:

Цвіте акація, акація

На хмарі біла аплікація-

 Мого дитинства експлікація-

І просто так цвіте акація.

 Тієї  скромної   хати, де літували у Ржищеві Костенки, вже давно нема: у сімдесятих роках Василь Костенко продав її, а нові господарі  перепродали. У  дев’яностих  роках зсунули бульдозером дві старі хати, що належали роду Костенків, і нові господарі побудували двоповерхову  дачу з  цегли. Тепер на місці обійстя  Костенків дача  Маркової Катерини Степанівни, мешканки міста  Києва. Коли нових господарів спитали, чи знають вони кому раніше  належала ця земля, то вони відповіли : «Ні». Вже  пізніше, коли  до  цього місця стали приходити люди – журналісти, студенти, краєзнавці- вони зрозуміли, яку землю за безцінь вони купили. (Додаток Є)

Особливим проханням мешканців усього кутка Довгалівки було не рушити знаменитого погреба, в якому переховувалися від бомбардувань всі мешканці кутка. Відомо, що земля, на якій стоїть погреб, ще до Костенків належала якомусь єврею. Їх у Ржищеві було багато і всі вони займались  чи  комерцією, чи тримали якийсь завод  або майстерню. Час знищив інформацію про те , хто саме жив  на тому місці, де  жили  Костенки.  Але погреб, викладений старезною цеглою(і стіни, і підлога)завдовжки  шість метрів і шириною чотири метри, який  звів той єврей для зберігання продуктів , стоїть і зараз. Нові господарі з гордістю показують його всім  відвідувачам і розказують, як навесні він  завалився, а вони  його від реставрували (Додаток Ж). Саме цей  «льох» згадує Ліна Костенко у вірші  «Люблю легенди нашої родини»:

Люблю легенди нашої родини,

 Писати можна тисячу поем.

Коли були ще баба молодими,

 Вони були веселі, як Хуррем.

Вони в житті не сердилися й разу.

І діти гарні, й гарний чоловік.

Але, як що вважали за образу,-

Тоді мовчали страшно і навік.

Що б не було там, будень чи неділя.

Не вдаючись  ні в який  монолог,

 Вони ішли в мовчання, як в підпілля,

 Вони буквально замикались в льох.

Вони не те , щоб просто так мовчали,-

Вони себе з живущих виключали,

Вони робились білі, як стіна.

Вони все розуміли, вибачали,

Але мовчали, тяжко так мовчали,

 Неначе в них вселився сатана.

Усіх трясло з того переполоху,

Щезали всі, хто вельми їм допік..

-Та мамочко, та  вийдіть  з льоху!-

В душник благали діти й чоловік. .

Вони мовчали, як у бастіоні.

Вони благань не мали на меті,

Непереможно безборонні

В своїй великій  німоті.

Коли ж  вони відходили  потроху

І вже  од серця зовсім одлягло,

Вони капусту вносили із льоху,

І більш про це вже мови не було.

Кажуть, що хата Василя Григоровича не зникла  безслідно : її в 1972 році  її  змалював місцевий художник, поет Борис  Степанович Дегтярьов. Зберігається ця картина у родині Костенків.

Ржищів, як великий материк дитинства, повсякчас випливає  то в  одній поезіі, то в іншій. Відомий, мабуть, всім вірш «Мій перший вірш, написаний в окопі» теж містить згадки саме про ржищівську землю  : «Мені було одинадцять, ішов бій за Дніпро. Ми сидимо в окопі, Все гриміло і сипалось. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас…. Це був навіть не окоп і не бліндаж, а вузька і дога щілина. Вірогідність  прямого попадання в таку щілину значно менша.. Зверху покриття в три накати. Вхід перпендикулярний, щоб не накрило вибуховою хвилею. Торбинка з провіантом висіла на гачку при вході. Гахне снаряд – гойднеться торбинка, посиплеться земляна стіна.

А мені нудно. Сидиш між дорослими, хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає. Ані іграшки, ані зошита, ані книжки. Темно. Намацала якусь галузку і вожу нею по стіні, пишу. Намагаюсь прописними літерами…. Час від часу наставало затишшя і ми виходили з окопу. Містечко горіло. Моторошно вив собака, рив лапами призьбу старої батьківської хати. То була погана прикмета. У хату влучив снаряд і вона згоріла[.1;121] Автобіографічний характер має і вірш  « Пастораль ХХ століття». Це ржищівських дітлахів, зранених, неживих, зносили у ряднах. Земля плакала кривавими сльозами- кров’ю своїх дітей від жахів війни. 

 В 1941 році батько Ліни Василівни  пішов  на фронт. Він був інтендантом  польового шпиталю. Дзюбенко Іван Васильович згадував, що в перших боях  той  шпиталь потрапив під обстріл. Живих  лишилось кілька чоловік та ще  й  на території ворога. Василю Григоровичу  нічого не лишалось, як повернутись до Ржищева.  Поетеса згадувала: «Він (батько) був нестройовий, в нього було хворе серце…

Ніхто ж не думав, що фронт покотится так швидко. Родини своїх співробітників Облнаросвіта евакуювала, а про нас  чи то забули, чи то не до того…»

[   1;122 ]

 Ліна  з мамою були в Ржищеві, у рідні, після того, як від бомбардувань  згоріла дерев’яна Венеція –Труханів острів, де вони жили в Києві. Пізніше поетеса напише про те, як вони з мамою добирались до Ржищева :

Колись давно, в сумних біженських мандрах,

 Коли дитям я ледве вже брела,

 Старі хатки в солом’яних скафандрах

Стояли в чорних кратерах села.

Дроти бриніли арфою Ерделі,

Гострила вухо темрява у шклі.

Як тяжко стукать у чужі  оселі,

 Бездомним, бувши на своїй землі!

Чужі оселі…Темний отвір хати,

Ласкавий блиск жіночої коси.

А-потім-довго-будуть-затихати
Десь на печі дитячі голоси.

Уже   сидиш        зі       жменькою  насіння,
Уже привітно блима каганець,

Уже   в        такому       запашному сіні
В твій сон запрягся коник-стрибунець!

І ніч глуха .І пес надворі виє.

І світ кривавий, матінко свята!

Чужа бабуся ковдрою укриє,

Своє розкаже, ваше розпита.

І ні копійки ж , бо не візьме зроду.

Бо що ви, люди, на чужій біді?!

А може то в душі свого народу

Я прихилила голову тоді?

Дороги війни були дуже небезпечні. Ліна Василівна згадувала:  «Одного разу ми з мамою  переходили мінне поле. Люди попередили, що там мінне поле, я сама бачила – щось таке кругле, ось зашипить. Мама пішла попереду, сказала, щоб я ступала слід  у слід…»[1; 123 ]

Доля батьків Ліни Василівни, як і доля багатьох українців того часу була страшна: «Батько потрапив в оточення, - здається це був страшний «котел» під Лохвицею. Госпіталь, де він був інтендантом, розбомбили. Його командир застрелився, а батько зробив свій перший  злочин  перед радянською владою : лишився живий. Розшукав нас, прийшов замучений, зарослий. Пам’ятаю: їхня зустріч з мамою була нерадісна. Вони весь час про щось сперечалися. Вже згодом я зрозуміла: він не любив радянської влади – а за що її мав любити? Нацистів він теж не любив. Хотів, щоб Україна була вільна і від тих,  і від тих…»[ 1;126]

 Сім’я  возз’єдналась. Так – сяк із старого хліва Василь Григорович   побудував  хатку. Жили як усі в той час : голодно і холодно , перебивались з хліба на квас. Кожного ранку Ліну одягали і замотували у старе ганчір’я, а то ще і вимажуть лице в сажу . Ліна була висока, ставна і гарна не по роках. Рідні боялись, що німецькі посіпаки можуть  накинути оком на  найдорожче- на дитину:

  «Почалися  облави, арешти, розстріли. Дівчат забирали в Німеччину. Мене переховували на горищі, бо часом забирали і  неповнолітніх. Лікаря, який намагався врятувати дівчат довідками, заарештували і він отравився  у в’язниці , п’ять днів біля базару стояла шибениця, на грудях повішеного висіла табличка : «Саботажник»Вночі вивели євреїв і постріляли десь у яру.» [1;127]

Василю Григоровичу  окупаційною владою було запропоновано очолити  Ржищівську споживспілку, так як він людина грамотна, хазяйновита, авторитетна. Він вагався, бо знав, до яких наслідків це приведе. Але люди почали просить , щоб погодився. Думка  в людей  була дуже проста : хай буде хтось із своїх, кому можна довіритись. Коли повернулись радянські війська, то ніхто не  питав : добро чи зло принесла людина нації.Працював на німців - значить ворог. Василя Григоровича засудили до 10 років таборів. В час, коли  арештували  батька Ліни Василівни, вона разом з мамою жила у бабусі в Ржищеві, а батько працював  на заводі  в Києві і жив у гуртожитку. Обшук був проведений  і в оселі, де жила мала Ліна. Забрали швейну машинку «Зінгер», завдяки якій сім’я вижила під час голодоморів 33 –ого та 47-ого років, та кілька книжок.

 Цього разу покарання довелось  відбути повністю. Василь Григорович згадував, що вижив  тільки завдяки тому, що він був на всі руки майстром: кому піч перекласти, кому паркан полагодить, кому дров нарубать.

Ув’язнених відпускали на прокорм до місцевого населення. Заробляв, як міг, на харчі і на одяг. Повернувся після ув’язнення Василь Григорович у Ржищів. У Київ до дочки повертатися не захотів. Це була зовсім інша людина. Де й ділась його енергія, сила. Очі потухлі, змучений погляд. Система скалічила людину, не розібравшись, добро вона несла чи зло. До речі, повертався  Василь Григорович із ув’язнення через Москву. Ліна(на той час вона вчилась в Москві в  літінституті) зустріла його на пероні. Навіть на екзамені думала, чим потішити батька. Вирішила зводити до театру Вахтангова на спектакль за п’єсою Гауптмана «Захід сонця». « Фактично ми тоді вперше з ним познайомились. Я вже була доросла». [1;140 ]

«Добросько (Костенко) Ліда згадує, що вже будучи в похилому віці, батько Ліни Костенко проживав у Ржищеві постійно і просив, щоб коли помре, поховали його на місцевому кладовищі між сестрою Килиною та двоюрідним братом Павлом. Та знайшов він  свій останній земний спочинок у Києві. Пам’ятає Ліда , як дідусь водив маленьку Оксану,  внучку свою, в перший клас Ржищівської восьмирічної школи, що на оболоні. Часто чекав  її, і після уроків забирав додому. Отак і ходили вони понад Легличчю щоранку- до школи, а потім додому.» [3;141 ]

Найкраща, найточніша  біографія поета – то його поезія. Образи рідних і близьких  утворюють цілі галереї в творчості Ліни Василівни. Кожне слово - нова форма, новий  відтінок. Важко викинути  з вірша бодай строфу, бо  персонаж тоді втрачає цілісність і цінність. Символічно- біографічним є образ  рідної людини  з вірша  «Веселий привид прабаби»:

Рідна моя прабабо, а я ж не знаю, де Ваша й могила.

Хрести порубали на дрова,не гнівайтесь на людей, –війна.

А було ж на проводи як обвішають  той хрест рушниками,

То він лопотить на вітрі, біліє вночі, як мана.

Отож хрести позникали. А цвинтар заріс лободою.

Ви , кажуть, були з благородних, пудрували своє лице.

Було вам 110 років, Ви були молодою.

Така вже ваша порода, та, власне, я не про це.

Коли Ви навіть осліпли, то Ви не те що осліпли,

А так, - Ви просто не бачили деяких прикрих речей.

І коли Ви косу чесати сідали собі на ослінчик,

Стояла на півобличчя темна вода очей.

Коси було дуже багато. Ви грали на ній , як на арфі.

Усі золоті волосинки дзвеніли у Вашій тьмі.

І ви казали до діда- а дід човгикав по хаті-

А що ви йому казали, то Ви не чули й самі.

Той дід був простого роду. Він був мужицького роду.

Йому рушники вишивали  дві Гальки і п’ять Варвар.

Той дід був поїхав до міста – продавати городину.

Той дід, як Вас побачив ,той дід був пропив товар!

Хоч він був чесного роду, таж Вас йому не давали.

То що йому залишалось, то він Вас узяв та й вкрав.

Та так Вас привіз до батька та й каже : «Ось моя виручка».

А батько його гарапником та й в солдати віддав.

Та так ото 25 років Ви їздили за солдатом.

Знайшлася у Вас Марієчка , морочливий індивід.

Вдягав мундир миколаївський – парубком був чубатим.

Знімав мундир миколаївський – оце тобі й маєш, дід!

То Ви перегодом осліпли. І лихо Вас не укоськало.

Вам був уже рік стоперший, чи Ви й не знали, котрий.

Як Вас покусали собаки  полковника Мацаковського.

Якби не оті собаки, то ви б танцювали кадриль.

Як  вже ж вони покусали, то ви упали у лежу.

От тільки добра: на лежанці не хапає за литки город.

Ви вже тільки навпомацки розрізняли Вашу  одежу.

 Розпалося Ваше  дзеркало, і шашіль з’їла комод.

Але Ви таки вставали, хоч як було через силу,

Сідали косу чесати, немов ішли до вінця.

Кивали  пальцем онуці і тихо її просили:

- Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?

Образи предків - добрі, сильні,  харизматичні, нестандартні .Мабуть, з їхньої незвичайності і народились талант та непідкупна вдача Ліни Василівни. Читаючи  вірш «Храми», ми знайомимось з її дідом:

Мій   дід     Михайло був храмостоїтель.

Возводив храми себто цілий вік.

Він був чернець, з дияволом воїтель,

Печерник , богоугодний чоловік.

Він був самітник. Дуже був суворий.

Між Богом – чортом  душу не двоїв.

І досі поминають у соборах:

Храмостроїтель Михаїл.         

 Певний час, згадував Дзюбенко Іван Васильович,  родина Костенків мешкала у будинку по вулиці Адмірала Петренка(колись Сталіна). Тоді мама, Зінаїда Юхимівна, якийсь час працювала в школі, яка функціонувала у будівлі, де зараз Ржищівський археолого- краєзнавчий музей, пізніше – виїхала на роботу до Києва.(Додаток З) Та хата збереглась і нині, але  є приватною власністю киян і  на даний час дуже занедбана. (ДодатокК) З теплом  згадує Ліна Василівна про  період , коли вона жила з бабусею          ( маминою мамою) у містечку :  « Потім батьки мене забрали ( в Київ), але часи були ще важчі, і я знову опинилася  у бабусі. І от це  вже була казка. І та «хатка, як біла мушля, \на самому дні ночей». І гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… У бабусі був сад, невеличкий, але для мене, малої, він був дуже великий. Мандрівка в сад була цілою пригодою. То була окрема загадкова країна. Одна яблуня називала «заячі мордочки», інша -«антонівка», ще інша - «ранет-шатене», або просто «щетина».Заячі мордочки виглядали із листя, надували щоки,я боялася надкусити яблучко : ще запищить! Сусідський сад був ще більший, такий старий, аж сутеніло вдень. Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де « йшла киця по водицю, та й упала у криницю».Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю. Все жило, шелестіло, шаруділо, тьохкало. Їжаки ходили у дикій моркві. Лелека, який мене приніс, стояв високо на одній нозі. Я вміла імітувати його голос. Він мені відповідав».[ 1;102]   Саме у тому садку мешкав Бузиновий цар,саме в тій хаті мала Ліна вперше надумала  піднятися над землею. Для цього вона залізла на дах  з маминою парасолею, на яку закріпила біле простирадло(бо всі парашути повинні бути білі), і стрибнула донизу. Звісно, забилась дуже, але не плакала, бо бабуся сказала, що  як буде плакати, то дід Ревило забере в торбу. Отак безславно закінчився перший політ над  жоржинами…

Обгороджена довжелезним парканом садиба, в якій жила Ліна з бабусею,  була над дорогою. Напроти  паркану -- млин, який став персонажем творів поетеси. І зараз там  стоїть  той млин. Мабуть, його модернізували,  то він і зараз продовжує молоти  різнокольорове мливо історії. Тодішня влада вимагала, щоб паркани були побілені, щоб дошки «не сипались».Бабуся паркан щовесни білила. У порічках мала Ліна мала вікно у світ – відхилену дошку:    « Прорубане вікно – з укропу у Європу. В Євопі вже був млин, двигучий , паровий».  [  4;68  ]

 Старші мешканці Ржищева згадують епізод з гаманцем, який дуже точно характеризує  епоху і родину Костенків. Якось мала Ліна, граючись біля  банку, знайшла гаманець з грошима. Зраділа і побігла до бабусі, щоб та  обов’язково їй купила  за те, що вона знайшла гаманець,  льодяника. Бабуся ж , коли побачила в руках онуки  чужі гроші, в той же час вирішила віддати  їх касирці, бо то чужі гроші і хтось їх шукатиме. Така наука запам’ятовується на все життя. Постать  безмежно доброї і люблячої бабусі, як життєвий якір, назавжди лишиться в житті  поетеси. Правдивість, безкомпромісність Ліни Василівни мають велике коріння. Коли вона починала хитрити, то бабуся казала, що в  дівчинки на потилиці  піднімався «брехунчик» і всі довкола бачать, що вона каже неправду. Старенька називала онуку «голубонькою» і пробачала їй всі пустощі.

Поруч,за кілька кроків, на цій же вулиці жили три тітки Ліни Василівни по матері. Свої дитячі враження від спілкування з  родичками  поетеса зобразила у вірші «Три принцеси» :

Немов        чарівні      декорації-
                Жасмин, троянди і бузок.

Кузини мамині, три грації,

Як три принцеси із казок.

Які    ж      були вони вродливі,
Три Лади-Либеді тоді!

Ітрішки-трішки вередливі

І дуже, дуже молоді.

До них у гості ми приходили,

Вони жили через город.

О тихий сад мойого  подиву,

 Де сливи звалися ренклод!

Де шпак літає, сойка літує,

Принцеси ходять  серед клумб.

А їх давно вже переслідує

Страшний безжалісний чаклун.

Ліна Костенко згадувала: « Наймолодша з принцес … кохалася у трояндах, виписувала  нові сорти, може, і сама давала їм імена –«Мона Ліза»,  «Цариця Тамара», «Анна Кареніна». Навіть варення варили з троянд.- із тих простіших, звичайно, рожевих….І сливи звалися особливо : мірабель, ренклод. Правда груші були не лише бергамоти чи бери, але й дулі.

Всі три принцеси  були  красуні, і всі різні. Одна – епічна красуня, важкувати і волоока Друга – весела жвава і дотепна, працювала на телефонній стації. Третя- класичний тип Попелюшки : тиха й непомітна, красуня, коли придивиться. Була й четверта – Сусанна, художниця,  вона жила у Києві і приїжджала до  них щоліта. Ставила у саду мольберт, писала аквареллю бузки і троянди. Виходила вранці в туман – вся  в бузковому між бузків. Я залягала у травї і чекала, коли вона з’явиться. Це називалося – побачити тітку в тумані…» [1;102 ]Час  перетворив принцес  на сивих зморщених бабусь . Лише Сусанна лишилась молодою. Вона загинула  під час війни…

До  галереї ржищівських  образів, створених поетесою, належать не лише  образи рідних і близьких, а й звичайних міщан.Наприклад, вірш «На спиляному осокорі»:

Ішов дід з містечка, через  гору, у свій присілок,

З трьома буханками хліба йшов у Маковщину.

Найкоротша стежка туди – проз цвинтар.

Сів дід на спиляному осокорі , думає.

Запалив цигарку – Що це ж йому вісімдесят год.

Закашлявся - а зимою ж буде слизько.

Натрусив попелу на коліна –уже й осокір спиляли.

Оніно його хата, а тут охітніше.

Бо у хаті  анікогісінько, а тут і жінка,й сусіди.

Чаклун- час все переробив по- своєму. Казка, любов, ласка, тепло, що оточували Ліну Василівну з дитинства, заклали в її  душі невичерпні  підвалини величезного таланту.  Крізь рядки висвітлюються до нас, читачів, добром , мудрістю , ласкою, а іноді і докором  образи рідної землі та людей, що живуть на ній. В Ліни Костенко вони мають ржищівські обличчя.

   Кажуть, що Ліна Костенко не приїздить до нашого містечка. Забула дорогу в ті місця,  де народилась. Володимир Панченко стверджує: «У Ржищеві Ліна Василівна не буває. Останній раз бачила містечко свого дитинства здалеку, крізь вікно автомобіля Євгена Поповича, — перекладача «Доктора Фаустуса», свого сусіда й друга.»- [ 2; 2  ]

Так говорять. От тільки кілька разів мешканців Ржищева бачили свою знамениту землячку, як нібито вона  ходила у передмісті , біля кладовища, біля Іван-гори. Чим старшою робиться людина, тим гучніше вона чує голос предків,тим більше тягне туди, де закопано її пуп. То, може, і справді Ліна Костенко приїздить  інкогніто, нікому нічого не кажучи?

 Розповідають, що колись поетеса в міської влади попрохала  невеличку ділянку землі, щоб побудувати  хату на землі предків. Але жорстока радянська влада не визнавала загальнолюдських цінностей. Поетесі було відмовлено. Образа на людську байдужість, не сприйняття бездушності і жорстокості так характерні для постаті Ліни Василівни. З того часу побутує думка, що в Ржищів  поетеса  не  їздить.

 Дуже жаль, що лікар-час не вилікував цю душевну рану і нам тільки  лишається надіятись та вірити, що серце – не камінь, і настане момент , коли Ліна Василівна приїде  на свою батьківщину, а поки що у кожного мешканця нашого міста є  можливість  насолодитися  поезією   нашої землячки, напитися  із джерела її творчості.

 ВИСНОВКИ

У проведеному дослідженні зібрано матеріали, спираючись на які, можна сміливо стверджувати, що  маленьке містечко Ржищів  має велике значення у  формуванні таланту великої поетеси сучасності Ліни Василівни Костенко. Ржищівські мотиви прослідковуються у багатьох поезіях авторки,  бо її внутрішній світ, творче «Я» формувалось  саме на берегах «вічної ріки».  Люди, події, природа, що оточували її з дитинства , істотно вплинули  на характер, вподобання, світобачення юної Ліни,  стали праобразами багатьох  її літературних персонажів. Отож, щоб краще зрозуміти твори знаменитої поетеси, треба обов’язково познайомитися з  витоками її творчості, з атмосферою, в якій проживала поетеса  в дитинстві.

Дане дослідження  має теоретичне і практичне значення. Зокрема його можна використовувати на уроках української літератури, для вивчення   творчості Ліни Костенко. Також ці матеріали будуть цікаві для всіх, хто кохається у віршах Ліни Василівни Костенко та хоче знати більше про неї ,  про її дитинство.

                   ЛІТЕРАТУРА

1.ДзюбаІ.М..Есе, інтерв’ю. Є поети для епох./ І.М.Дзюба –К.:Либідь, 2011.- 189с.;

2.Панченко В.М. Ржищів Ліни Костенко /В.М. Панченко //День.-2005.-25 листопада.-4с;

3. Нариси з історії Ржищева :краєзнавчі матеріали / Сергійчук Л.В.,ГудзійО.В.,Корольова Л.Д. та інші;Ржищів, 2013,-147с.;

4.КостенкоЛ.В. Вибране : збірка поезій/ Л.В.Костенко:-К.:Дніпро,1989,-559с.;

5.Поезія Ліни Костенко в часах перехідних і вічних:Матеріали круглого столу/ Ред.-упоряд. Т.В. Шаповаленко.-Х.: Прапор, 2006.-164с.;

6. Предаченко О.Л.Краєзнавчий матеріали/ Легенди ржищівські і справи  стародавні: посібник/О.Л.Предаченко – К.: Прес-КІТ, 2012.-176с.;

7. Брюховецький В.С.Літературний портрет/ Ліна Костенко : Нарис творчості./В.С.Брюховецький –К.: Дніпро, 1990.- 262с.

8. htts://www.google.com.ua        

9. yttps://gazeta.ua

10. povaga.org.ua

Тези  виступу

Ліна Василівна Костенко -  флагман української поезії. ЇЇ творчість, безперечно, є  окрасою  української і світової літератури. Мало дослідженим  є питання  витоків таланту  такої сили, такої потужності.  

Отож мета роботи - дослідити  вплив малої батьківщини- міста Ржищева -на розвиток і становлення  таланту  Ліни Василівни Костенко.       

   Предметом дослідження  є  роки, події  життя видатної поетеси і письменниці Ліни Василівни Костенко, які пов’язані з Ржищевом, з її дитинством, юністю, близькими, рідними, з атмосферою, що панувала в І половині 20 століттяь ,а також літературні твори поетеси, в яких знайшли відображення образи  ржищівців  і Ржищева.

Завдання дослідження:

-зібрати, вивчити , дослідити  матеріали про  життя видатної  літературно-громадської діячки в ржищівський період  її життя і творчості;

-розкрити  вплив  Ржищева, його мешканців, природи рідного міста  на становлення  таланту  Л.В.Костенко.

 .

Містечко Ржищів розташоване на правому березі Дніпра в зручній гавані за 78 км від Києва. Генеза українського етносу ніби спресована в часі і просторі на невеликому клаптику землі, що зветься Ржищівщиною.  

Сама поетеса згадувала про своє  рідне   містечко так: « Це  дуже  гарне старовинне містечко в угловині над Дніпром. Там у віках і трипільська культура, і козацька історія. З одного боку - урочище  Янча, з другого – ліс, де був колись знаменитий «монастирок»… Також там був радіаторний завод, здається , Швайг уста. У 20-х роках був аматорський театр. Словом, цікаве містечко.»

Ржищів почав активно розвиватися в 19 ст..В 1858 тут вже працював потужний цукровий завод, в 1874 – чавунно- ливарний завод пруського підданого  Карла Швайсгута,  Ще один чавунно-ливарний  цех  був  власністю  міщанина Цибульського . В місті  діяли  два цегельних заводи . Словник «Блокгауза та Ефрона» фіксує в Ржищеві в 1900 році 12 000 жителів та 1440 дворів .Тож на    початок  двадцятого  століття  Ржищів  становив   собою немалий торговий, промисловий  та  культурний центр.

У Ржищеві 19 березня 1930 року в сім’ї місцевих  учителів Василя Григоровича та Зінаїди Юхимівни Костенків народилась донечка Ліна. Лише перших  шість років проживе ця родина  в містечку. Згадки про дитинство та рідне місто над Дніпром  живуть у поезії «Акварелі дитинства»:

Дніпро, старенький дебаркадер, левино- жовті береги

Лежать, на кігті похиливши зелену гриву, шелюги.

В пісок причалює пірога. Хтось варить юшку, дим і дим.

Суха порепана дорога повзе, як справжній крокодил…

Жили вони біля Легличі  - притоки  Дніпра, гирло якої знаходиться  буквально біля хати Костенків:

Чомусь пам’ятаю, що річка звалась Леглич.

Було в ній каміння, як сто бегемотячих  спин.

А той цибатий, на клуні, звався лелелич.

 А те запахуще—любидра, канупер і кмин.

В іншій поезії , в «Зоряному інтегралі», Ліна Костенко розповідає історію, як вона рятувала хлопчика з ріки. «Красиве дитинство. У місті таких дитинств не буває.,»-стверджувала поетеса про ржищівський період  свого життя.

Про батька Ліни Костенко згадував його племінник , Анатолій Костенко:   … « Василь Григорович був грамотною людиною, знав  французьку, німецьку, польську  мови, читав  польську  газету «Руде право», мав цілу стопку тих газет, замовляв у  місцевому кіоску газети на французькій і німецькій мовах. Йому їх привозили, очевидно, з Києва. Біля хати був великий город –більше сорока соток. Батько Ліни  насадив великий сад. Були тут груші, яблуні, абрикоси, сливи…Все це він доглядав – любив землю і працю на ній. Кажуть , писав якусь книжку на німецькій мові і просив видати її по його смерті.Любив грати у шахи. Працював  батько Ліни у місцевій семирічній трудовій школі і міг практично викладати всі предмети. А ще  був членом Ржищівської сільської ради, часто головував на зборах   сільради, про що свідчать підписані ним протоколи.»

Зінаїда Юхимівна була  повною протилежністю свого чоловіка. Коли попросити  старших  ржищівчан, які знали родину Костенків, схарактеризувати маму Ліни Василівни, то підбираючи слова, вони зупинялись на слові «достойна». Кажуть, що вона ніколи не підвищувала голос, завжди вела себе рівно. Між дочкою і матір’ю  існував особливий зв’язок.  Ліна Костенко згадувала про  матір : «Моя мати була зіткана з поезії, з  музики. В юності грала в аматорському театрі, хотіла вступити на філологічний. Але батько їй не порадив, сказав, щоб вибрала фах  якийсь далекий від ідеології, бо його рано чи пізно посадять, а в неї дитина – то щоб могла   вижити. Так і вийшло. То мама пішла на хімію, бо там уже вчився її брат, в майбутньому доктор хімічних наук .» У  тому ж 1936 році   сім’я    виїхала  до  Києва.   Але зв’язки  із Ржищевом не  обірвались. Кожного літа  тато                               

Василь Григорович поселявся у власній хаті. На вихідні до нього приїздили  Ліна з матір’ю  і бабусею. Хата була затісною для  всієї родини. Є згадки ржищівчан, що в погожі літні дні  чоловіки ночували  на вулиці.  Тієї  скромної   хати, де літували у Ржищеві Костенки, вже давно нема: у сімдесятих роках Василь Костенко продав її, нові господарі  перепродали. У  дев’яностих  роках зсунули бульдозером дві старі хати, що належали роду Костенків, і нові господарі побудували двоповерхову  дачу з  цегли. Тепер на місці обійстя  Костенків дача  Маркової Катерини Степанівни, мешканки міста  Києва. Коли нових господарів спитали, чи знають вони кому раніше  належала ця земля, то вони відповіли : «Ні». Вже  пізніше, коли  до  цього місця стали приходити люди – журналісти, студенти, краєзнавці- вони зрозуміли, яку землю за безцінь вони купили. (

Особливим проханням мешканців усього кутка Довгалівки(Костенківщини) було не рушити знаменитого погреба, в якому переховувалися від бомбардувань всі мешканці кутка. Відомо, що земля, на якій стоїть погреб, ще до Костенків належала якомусь єврею, прізвище не збереглось.Але погреб, викладений старезною цеглою(і стіни, і підлога)завдовжки  шість метрів і шириною чотири метри.  Нові господарі з гордістю показують його всім  відвідувачам.. Саме цей  «льох» згадує Ліна Костенко у вірші  «Люблю легенди нашої родини»:

 Ліна Василівна завжди з теплом  згадувала про  період , коли вона жила з бабусею( маминою мамою) у містечку :  « І от це  вже була казка. І гарбуз, що ходив по городу і питався свого роду… У бабусі був сад, невеличкий, але для мене, малої, він був дуже великий. То була окрема загадкова країна.  . Дітям не дозволяли туди ходити, там була криниця, де « йшла киця по водицю, та й упала у криницю».Ми, ясно, прокрадалися, заглядали через цямрину, хотіли врятувати кицю.  Саме у тому садку мешкав Бузиновий цар,саме в тій хаті мала Ліна вперше надумала  піднятися над землею. Для цього вона залізла на дах  з маминою парасолею, на яку закріпила простирадло, і стрибнула донизу. Звісно, забилась дуже, але не плакала, бо бабуся сказала, що  як буде плакати, то дід Ревило забере в торбу. Отак безславно закінчився перший політ над  жоржинами…

Обгороджена довжелезним парканом садиба, в якій жила Ліна з бабусею,  була над дорогою.(ВУл. Адмірала Петренка ) Напроти  паркану -- млин, який став персонажем творів поетеси. І зараз там  стоїть  той млин.  У порічках Ліна мала вікно у світ – відхилену дошку:    « Прорубане вікно – з укропу у Європу. В Євопі вже був млин, двигучий , паровий».  [  4;68  ] Поруч,за кілька кроків, на цій же вулиці жили три тітки Ліни Василівни по матері. Свої дитячі враження від спілкування з  родичками  поетеса зобразила у вірші «Три принцеси» :

Немов        чарівні      декорації-
                 Жасмин, троянди і бузок.

Кузини мамині, три грації,

Як три принцеси із казок.

 Була й  четверта – Сусанна, художниця,  вона жила у Києві і приїжджала до  них щоліта. Ставила у саду мольберт, писала аквареллю бузки і троянди. Виходила вранці в туман – вся  в бузковому між бузків. «Я залягала у травї і чекала, коли вона з’явиться. Це називалося – побачити тітку в тумані…»

 

Ржищів, як великий материк дитинства, повсякчас випливає  то в  одній поезіі, то в іншій. Відомий, мабуть, всім вірш «Мій перший вірш, написаний в окопі» теж містить згадки саме про ржищівську землю  : «Мені було одинадцять, ішов бій за Дніпро. Ми сидимо в окопі, Все гриміло і сипалось. Німці гатять по Дніпру, радянські по німцях, а все летить над головами у нас…. Це був навіть не окоп і не бліндаж, а вузька і дога щілина. … хтось плаче, хтось молиться, хтось дрімає.   Темно. Намацала якусь галузку і вожу нею по стіні, пишу. Намагаюсь прописними літерами….. Містечко горіло. Моторошно вив собака, рив лапами призьбу старої батьківської хати. То була погана прикмета. У хату влучив снаряд і вона згоріла[.1;121] Автобіографічний характер має і вірш  « Пастораль ХХ століття». Це ржищівських дітлахів, зранених, неживих, зносили у ряднах. Земля плакала кривавими сльозами- кров’ю своїх дітей від жахів війни. 

 В 1941 році батька Ліни Василівни було забрано  на фронт. Він був інтендантом  польового шпиталю. В перших боях  той  шпиталь потрапив під обстріл. Живих  лишилось кілька чоловік та ще  й  на території ворога. Василю Григоровичу  нічого не лишалось, як повернутись до Ржищева.  Поетеса згадувала: «Він (батько) був нестройовий, в нього було хворе серце…

 . Пізніше поетеса напише про те, як вони з мамою повертались у Ржищів з Києва:

  «Одного разу ми з мамою  переходили мінне поле. Люди попередили, що там мінне поле, я сама бачила – щось таке кругле, ось зашипить. Мама пішла попереду, сказала, щоб я ступала слід  у слід…»[1; 123 ]

У Ржищеві окупаційною владою Василю Григоровичу було запропоновано очолити   споживспілку. Він вагався, бо знав, до яких наслідків це приведе. Але люди почали просить. Коли повернулись радянські війська, то ніхто не  питав : добро чи зло принесла людина нації.Працював на німців - значить ворог. Василя Григоровича засудили до 10 років таборів. В час, коли  арештували  батька Ліни Василівни, вона разом з мамою жила у бабусі в Ржищеві, а батько працював  на заводі  в Києві і жив у гуртожитку. Обшук був проведений  і в оселі, де жила мала Ліна. Забрали швейну машинку «Зінгер», завдяки якій сім’я вижила під час голодомору 33 –ого року, та кілька книжок.

  Василь Григорович згадував, що вижив у таборах  тільки завдяки тому, що він був на всі руки майстром: кому піч перекласти, кому паркан полагодить, кому дров нарубать.

  Повернувся після ув’язнення Василь Григорович у Ржищів. У Київ до дочки повертатися не захотів. Це була зовсім інша людина. Де й ділась його енергія, сила. Очі потухлі, змучений погляд. Система скалічила людину, не розібравшись, добро вона несла чи зло.      

«Добросько (Костенко) Ліда згадує, що вже будучи в похилому віці, батько Ліни Костенко проживав у Ржищеві постійно і просив, щоб коли помре, поховали його на місцевому кладовищі.

Серед портретної галереї поетеси виділяються ржищівські  образи її рідних.У вірші «Веселий привид прабаби» ми знайомимось з долею жінки, що ,будучи з благородних, вийшла заміж за простого міщанина, витерпіла 25 років солдатчини і безліч інших  бід, але в свої 110 років, сліпа,

Кивали  пальцем онуці і тихо її просили:

- Подивися на мене у дзеркало. Цей гребінь мені до лиця?Яке надзвичайне прагнення  краси! 

  Казка, любов, ласка, тепло, що оточували Ліну Василівну з дитинства, заклали в її  душі невичерпні  підвалини величезного таланту.  Крізь рядки висвітлюються до нас, читачів, добром , мудрістю , ласкою, а іноді і докором  образи рідної землі та людей, що живуть на ній. В Ліни Костенко вони мають ржищівські обличчя.

У проведеному дослідженні зібрано матеріали, спираючись на які, можна сміливо стверджувати, що  маленьке містечко Ржищів  має велике значення у  формуванні таланту великої поетеси сучасності Ліни Василівни Костенко. Її внутрішній світ, творче «Я» формувалось  саме на берегах «вічної ріки».  Люди, події, природа, що оточували її з дитинства , істотно вплинули  на характер, вподобання, світобачення юної Ліни,  стали праобразами багатьох  її літературних персонажів. Отож, щоб краще зрозуміти твори знаменитої поетеси, треба обов’язково познайомитися з  витоками її творчості, з атмосферою, в якій проживала поетеса  в дитинстві.

Дане дослідження  має теоретичне і практичне значення. Зокрема його можна використовувати на уроках української літератури, для вивчення   творчості Ліни Костенко. Також ці матеріали будуть цікаві для всіх, хто кохається у віршах Ліни Василівни Костенко та хоче знати більше про неї ,  про її дитинство.