моя робота

Образ українського народу в творчості Т.Г.Шевченка

Автор:

Тутук Олена Володимирівна

вчитель української мови та літератури

Ліна Костенко писала, що народ шукає в геніях себе. Ці слова досить точно передають сутність історичного покликання  такого генія, яким  був Тарас Григорович Шевченко.

        «Його творчість – це документ  найбільш об’єктивної та виваженої характеристики українців, це книга їхнього буття і  водночас своєрідна візитна картка, за якими світ пізнає і сприймає націю.» [1,50] Недаремно  Шевченкового «Кобзаря»,  як найбільшу святиню,  брали з собою у невідомі далекі світи  в  усі часи, в усі віки  українські переселенці.

         Найхарактернішою  рисою українців  є їх любов до  землі. Саме землю як основу  основ , як найбільшу цінність вони поетизували й обожнювали з особливим почуттям.

         Тарас Шевченко як геній, що показав  народ  у всіх його аспектах життєдіяльності, передусім змальовує українців як хліборобів, бо праця на землі була найвищою цінністю для українця.  Поет,  як і народ, розцінював хліборобську працю як святу, адже завдяки їй  існує рід людський. У цьому зв’язку цікавий такий факт із життя     Т. Шевченка. Перебуваючи 1847 року в Україні, він намалював у подарунок землеміру Д. Демичу  ікону на металі, на якій був зображений Ісус Христос, що благословляє хліб.

         Культ матері  землі-годувальниці  сформував  в  українців    обожнення жінки- матері, бо жінка так само, як і земля, дає нове  життя, оточує  його своєю любов’ю, ніжністю і турботою.  Саме тому ставлення до жінки було особливо шанобливим. Це засвідчує лексичне значення слова «дружина»- вона друг, але не служниця свого  чоловіка  чи дітей. До речі, в  українців слово  «дружина» вживалося   як до жінки, так і до  чоловіка. У вірші Тараса Шевченка  періоду заслання «Закувала зозуленька» читаємо:

                   Закувала зозуленька

                   В зеленому гаї,

                   Заплакала дівчинонька –

                   Дружини немає. 

[2,410]

Жінка, дружина, матір була не тільки   богинею   сімейного   вогнища, а  хранителем нації, її духовності. Адже саме від матері  дитина переймала  рідну мову, пісню , віру,  звичаї і традиції роду, його святині. Саме тому в творчості Тараса Шевченка  прослідковується  приклоніння і навіть обожнення  жінки- матері. Шанобливе ставлення до жінки засвідчує висоту  духовного  аристократизму  і народу, і поета:

                   У нашім раї на землі

                   Нічого кращого немає,

                   Як тая мати молодая

                   З своїм  дитяточком малим.

                   Буває іноді дивлюся…

                   І перед нею помолюся,

                   Мов перед образом святим…

                                                         [ 2,459]

         Куль матері- землі, культ жінки- матері  істотно вплинув на  особливості  психологічного складу українців, зокрема на їх  лагідність, щирість, довірливість, а понад усе  - чутливість,  емоційність. Тож Шевченкова глибинна  філософія  думки  обумовлена   почуттями, які він успадкував від свого чутливого, люблячого  народу.

Ці риси  сформували  особливість української релігійності, адже справжня  віра   грунтується передусім на глибокому почутті. І хоч  релігійність Шевченка  не зовсім тотожна  народній, бо в поета було своє, особливе ставлення до  Бога,  він подає в своїх творах  повний образ  християнського світу українців, в основі якого, як і у християнському  вченні,  – любов до всього сущого, всепрощення,  милосердя,  великодушність до ближнього. Ці почуття наповнювали життя  простого українця  вищим смислом, особливою гармонією. Тому  у молитовно- благальному зверненні Шевченка  до Бога  звучить  пристрасне  прохання :

                   Мені ж , мій Боже, на землі

                   Подай любов, сердечний рай!

                   І більш нічого не давай!

[2,544]

         Одвічна хліборобська праця на своїй рідній землі, сердечний рай, благодатний світ  матері і дітей – ось найвищі    цінності  й ідеали українців, що  яскраво представлені  Т. Шевченком в ідилії « Садок вишневий коло хати», були немислимі у рабстві. А тому прагнення волі, свободи в українців було предковічним.  Плугатарі- хлібороби мусили брати зброю до рук , щоб оборонятися від численних нападників, а не нападати самим. Завойовником, поневолювачем інших народів український народ ніколи не був. Саме тому в творах   «Гамалія», «Гайдамаки», «Іван Підкова», «Іржавець», «Невольник» та інших  автор  трактував селянські повстання  як справедливу , праведну боротьбу за волю, за зневажені  своїми та  чужими панами  честь і  гідність . Тим самим він довів читачам, усьому світові, який гадав,   що  українці   занадто  войовничі, непогамовні,  мають розбійницький дух як рису національного характеру, яка начебто передається з покоління в покоління через генетичний код, зворотнє. Український народ виключно мирна нація, терпляча і працелюбна. А якщо в історії траплялись часи, коли  організовувалось народне  ополчення, то пояснити це можна неправомірним, нелюдським ставленням пануючої верхівки ( своїх  доморощених панів чи іноземних ) до простого народу. Коли чаша терпіння, наповнена слізьми та мученицькою кров’ю,  переповнювалася, тільки  тоді українець брав до рук зброю. 

         Змальовуючи прагнення українців до свободи та незалежності як ідеалів, за які століттями  боровся наш народ,    які визначали його національну сутність, Тарас Шевченко виходив з народних уявлень, що відображені  в усній народній творчості і  на  картині, що була майже в кожній селянській хаті та навіть слугувала до певної міри оберегом.  Це народна картина- «Козак Мамай», в  якій      атрибути козацтва, військового побуту, а саме: шабля, пістоль,  порохівниця - зображені  на задньому плані як предмети  другорядні. У руках на всіх відомих зараз портретах козака Мамая  народ зобразив  символ своєї миролюбивої  і співочої  вдачі - кобзу чи бандуру. 

         Українці- це споконвічні хлібороби, сутністю життя яких було вирощування «жита- пшениці та всякої пашниці». Часто на  народних картинах чи в усній народній творчості перед нами постає образ українця –хлібороба, що оре ниву, а збоку має при собі козацькую шаблю та пістолі за поясом. В будь- який момент  козак готовий кинути святу працю на землі, щоб захистити свій край, свою родину, своє майбутнє. І військо на Україні створювалось тільки при потребі захистити себе, свою працю від гнобителів та завойовників.

         Шануючи свою свободу,  український народ, як засвідчує своїм словом великий Кобзар,  з великою симпатією  ставився до національно-визвольних рухів  інших народів, зокрема чехів («Єретик»), кавказьких горців («Кавказ).

         «Борітеся- поборете! Вам Бог помагає!»[2, 261]- у цих словах не тільки  схвалення справедливої боротьби братнього народу, а й проголошення критеріїв  співіснування українців  у світі , а саме: вільним і заможним  можна бути  тільки  поруч  з вільними і заможними.  На  ідеалах  добросусідства   грунтувалися не лише морально- етичні цінності, я й суспільно- політичні прагнення українців, що на повну силу прозвучали в таких поетових рядках:

                   А всім нам вкупі на землі

                   Єдиномисліє подай

                   І братолюбіє пошли.

                                               [ 2,544]

         Відчуття  громади,  в тому числі загальнонаціональної  і загальнолюдської, виростало в українців із почуття відповідальності за родину.   Громада формувала  моральні, етичні норми, що вважалися законом. Ми бачимо дію такої норми чи закону у Шевченковій «Катерині», коли батьки виганяють власну дитину з хати, бо вона переступила певні  норми, що діяли століттями. Часто  оцінку , а то й вирок  виносили громадські суди чи сходи. Такий суд Тарас Шевченко зобразив на офорті «Судня рада». Там же власною рукою дописав: «Отаман збирає на село громаду, коли що трапиться незвичайне, на раду, на суд…Громада, порадивши і посудивши добре і давши мир ворогам чи то кару, розходиться, п’ючи по чарці позвової».[1,56] Найвищим виявом духу колективізму, побратимства, громадського співжиття була і Запорозька Січ, і такі  колоритні побутові дійства як «вулиця»,тобто святкові сільські гуляння, вечорниці, ярмарки, що найшли яскраве відображення у творчості Т.Шевченка.

         Кобзар , за словами Миколи Костомарова, говорив так, «як народ ще не говорить, але  як він готовий уже був заговорить»[3,38 ].У своїх творах  Тарас Шевченко представив український народ  як такий, що за своїм інтелектуальним потенціалом і рівнем розвитку  не поступався іншим світовим народам та розумівся на філософії, етиці, праві,  історії  . Шевченко через власний світогляд і творчість  представив українців як державотворчу націю, що може й повинна мати власну державу і відстоювати її інтереси  і цілісність. На той час існувала точка зору, що українці ніколи не мали державницького мислення. Кобзар зруйнував стереотипи сприйняття української нації  як виключно мужичої,  коло інтересів якої обмежувалась важкою селянською працею: «воли, плуги та вузлики з насінням». Усяку меншовартість, звуженість історичної ролі і прагнень нашого народу Кобзар закреслив кількома словами:

                   В своїй хаті своя  правда, і сила , і воля…

                                                                  [2,266]

         Виявивши національні ідеали, схарактеризувавши позитивні риси свого народу, Тарас Шевченко не ідеалізує його, не ставить його вище за інші народи. Серед  його  друзів  і  однодумців  багато  росіян, поляків, євреїв, німців, казахів, представників інших національностей. Шевченко дививсь людині в душу і оцінював кожного відповідно до тих якостей, які притаманні тій чи іншій особистості, а не оцінював за національністю. В кожної нації  є свої герої, філософи, чесні трударі, а є і заброди, підлі душі, що все продадуть«за шмат гнилої ковбаси». Кобзар відверто говорить про те негативне, що заважає українцям розвиватися швидше. Ні в кого не виникає сумнів у тому, що Шевченко щиро любив  «свою Україну убогу» синівською любов’ю. Народ і Україна - його найбільші  святині і в той же час  найбільша мука, бо ж  їх долею   і бідами він не просто  жив , він через них дочасно пішов на той світ, взявши на себе важкий хрест національного та соціального визволення і побудови світлого майбутнього:

                   Возвеличу малих отих

                   Рабів німих.        

                   Я на сторожі коло їх

                   Поставлю слово!

[2,513]

 Незважаючи на величезну синівську любов до  України, щиру прихильність до її народу, Шевченко  критично ставиться до  земляків. Доказом цього є дошкульні, спопеляючі слова на адресу  українців :  « німії, подлії  раби, підніжки царськії, лакеї», «свинопаси», «раби незрячії», «плебеї- гречкосії», «недолюдки». За силою і викривальним змістом  дані слова не поступаються  тим, що адресовані панам («царі неситі», «пани-супостати»).

         Пояснити все можна тією ж любов’ю  до власного народу, бо справжня любов  бачить і знає все. Шевченко -  геній і пророк , писав не тільки про гарне, рідне серцю, дороге, а й про підлість, пристосування, зажерливість, запроданство… Тому  Кобзар не лише співає славу  народові, а  й критикує його безжально і нищівно за зраду, підлість і ницість.

         «Найбільше  боліло Шевченкові те, що на  вільних просторих українських землях «славних  прадідів великих правнуки погані» мовчки коряться недолі й «панам жито сіють».[1,55] Тож  найбільше Шевченко засуджував  рабську німоту народу, його прислужництво  підлій верхівці, смирення і знесиленість духу, громадянські  лінощі. Поетова відраза до рабства і рабів була такою сильною, що й після його смерті продовжує гуртувати ряди  борців за справедливість, волю, рівність  і людські умови життя. Не випадково вірші Шевченка лунають з барикад чи на мітингах. Бо ж раби , на думку Шевченка, не зможуть побудувати суспільство майбутнього, громадянське суспільство, в якому головною цінністю була б людина, її  світобачення, праця,   духовний світ.

         Історичне минуле України, що постає на сторінках творчості   Кобзаря, не тільки священна боротьба за волю. «Серце болить , а розказувать треба : нехай бачать сини й внуки, що батьки їх помилялись»,[2, 65 ]- пише поет у передмові до поеми «Гайдамаки». У цьому творі автор не ідеалізує  гайдамаків, хоч називає їх своїми синами. Шевченко виступає проти крайнощів – ще одного національного недоліку, що мучить народ  і зараз. У  «Гайдамаках» ці крайнощі доходять до фанатизму . Особливо  вражаючими є картини розділу «Червоний бенкет»  в поемі «Гайдамаки». Поет  пише:

 По горищах, по коморах, по льохах усюди;

Всіх уклали, все забрали.

«Тепер хлопці буде!

Утомились, одпочиньте».

Улиці, базари      

Крились трупом, плили кров’ю.

«Мало клятим кари!

Ще раз треба перемучить ,

Щоб не повставали…»         

Коментарі автора, репліки, описи природи свідчать про те, що Шевченко засуджує звірства, вбивства та фанатизм  повстанців.  Він пише, що на Ярему «страшно глянуть»,  вбивства  у Черкасах поет називає пеклом,  Шевченко засуджує жорстокість та байдужість повстанців:

Поїхали…,а Черкаси

Палають, палають.

Байдуже, ніхто і не гляне,

Сміються та лають

Кляту шляхту…[2,99]

         Біль і національний сором проглядає через рядки знаменитого послання «І мертвим і живим, і не нарожденим землякам моїм…»Найбільше в цьому безсмертному творі дісталось так званій еліті, тобто  тій частині українців, що претендували чи претендують на роль лідера нації. Автор показує несправжній патріотизм,  облудне безпам’ятство, фарисейство, зажерливість інтелігенції, що так «уболіває» за «неньку- Україну»:

Несли, несли з чужого поля

І в Україну принесли

Великих слов велику  силу,

та й більш нічого. Кричите,

Що Бог  создав вас не на те,
Щоб ви неправді поклонились!..

І хилитесь, як і хились!

І знову шкуру дерете

З братів незрячих –гречкосіїв.

І сонця правди дозрівать

В німецькі землі, не чужії,

Претеся знову...

                                      [2,267]

Автор не підбирає слів, коли говорить про деяких представників  «верхівки», що принесли Батьківщині більше горя ніж добра:

                   Раби, подножки, грязь Москви,

                   Варшавське сміття…

[2,269]

 Уболіваючи за майбутнє України та її народу Тарас Шевченко звертається із закликом та попередженням : «Схаменіться! Будьте люди, Бо лихо вам буде…»[2,267]

         Цей поетовий заклик через роки, через  віки доходить до серця кожного українця, є  духовною настановою,  орієнтиром у безмежному морі життя вчорашнього, сьогоднішнього,  завтрашнього. Душа українця, що читає безсмерті рядки Кобзаря,  очищається, наснажується силою, правдою, вірою у порятунок .« Сприймаючи поезію Шевченка як свою, народ природно відчуває у ній вираження  власних  дум і почуттів, проймається думкою про особисту причетність до творення як історії, так і визначних мистецьких цінностей»[1,33].Позбутися рабства духовного   -  значить усвідомити свою генетичну сутність, свій генетичний код. «Отже, попри весь гнів і критичний пафос, творчість Т. Шевченка – це «дружнєє посланіє всім в Україні сущим» заради виживання, збереження і продовження себе в прийдешніх поколін-

нях».[1.54]Тож важко переоцінити значення   Кобзаря для українського народу і люд український - хто  свідомо, а хто на підсвідомості -  добре це розуміє. Наш сучасник  Борис Олійник писав: «Він був і залишається з народом, і вдячні нащадки за це уквітчали його найвищим званням – вічного свого сучасника, яке б століття не  стояло за вікном.»[4.12]

Використані джерела

1.Задорожня,С.І. Українська література. Запитання .Відповіді/С.І.Задорожня, Н.І.Бернадська.-К.:Femina. 1996.-285с.

2.Шевченко, Т.Г.Кобзар.-К.:Дніпро,1980.-613с.

3.Костомаров, Н.И.Обзор сочинений, писаных на малороссийском языке.//Твори у 2 т., -К.,   1967.-т.2,388с.

4.Олійник ,Б.І.В літопис шани і любові.Совість свого народу.-К:видання при Київському державному університеті,1989.-295с.

5.Дзюба,І.М. На вічному шляху до Шевченка./І.Дзюба, М.Жулинський//Тарас Шевченко .Зібрання творів: У 6 т. –К.:Наукова думка,-2003- т.1:Поезія 1837-1847.-783с.

6.НовиченкоЛ.М.Тарас Шевченко-поет,борець,людина//Ред.Г.Т.Сингаївська.-К.:Дніпро,1982.-175с.

7.Дзюба ,І.М.Тарас Шевченко:життя і творчість/І.М.Дзюба.-К.:Києво-Могилян.акад.,2008.-720с.